то пильнуйте, щоб самі виправдовували життя!
Не досить помиритися з тим, кого ви вбиваєте. Ваша скруха нехай стане любов'ю до надлюдини — так ви ще виправдаєте своє життя!
«Ворог»,— повинні казати ви, а не: «Зловмисник». «Хворий»,— повинні казати ви, а не: «Мерзотник». «Дурень»,— повинні казати ви, а не: «Грішник».
І ти, судде червоний, якби ти промовив усе, що зробив уже в помислах, то всяк закричав би: «Геть цю мерзоту, цього отруйного хробака!»
Та помисли — одне, вчинок — друге, а образ учинку — третє. Колесо причинності між ними не обертається.
Образ примусив бліду цю людину збліднути. На висоті свого вчинку була, коли чинила його, та не знесла його образу, коли вона вчинила.
Завжди дивилась вона на себе як на таку, що вчинила один тільки вчинок. Божевіллям я це називаю — виняток перетворився на сутність свою.
Ключ у небі заворожує курку; удар, завданий людиною, заворожив її вбогий розум; божевіллям після вчинку я таке називаю.
О судді, слухайте! Є ще одне божевілля — буває воно перед вчинком. Ох, як на мене, ви заглянули в цю душу не досить глибоко!
Червоний суддя каже так: «Чому цей злочинець убив? Він хотів пограбувати». Та я вам кажу: його душа хотіла не пограбунку, а крові: він прагнув щастя ножа!
Одначе убогий розум його не втямив цього божевілля й умовив його. «Що важить кров! — казав він. — Хіба ти не хочеш заразом учинити бодай пограбунок? Або по-мститися?»
1 він послухався свого убогого розуму:
свинцем налягла його мова на злочинця, і він, убиваючи, пограбував. Він не хотів посоромитися свого божевілля.
І знов налягає свинець на нього — свинець провини, і знов його вбогий розум такий затятий, такий скований, такий важкий.
Якби він міг лише головою струснути, то тягар упав би додолу; але хто струсне цією головою?
Що таке ця людина? Купа хвороб, які крізь дух виповзають у світ; тут вони хочуть підстерегти свою здобич.
Що таке ця людина? Клубок диких змій, які рідко коли бувають спокійні одна біля одної,— вони розповзаються по світу в пошуках здобичі.
Погляньте на це вбоге тіло! Як страждало воно і до чого прагло — ось що намагалася збагнути ця бідна душа; вона пояснювала все радістю вбивства і жадобою до щастя ножа.
Хто тепер захворіє, на того зло нападає, яке тепер стало злом; він хоче завдати болю тому, хто болю йому завдає. Та були інші часи, було інше зло і добро.
Колись злом були сумніви й воля до «самого». Тоді хворий ставав єретиком і чаклуном: як єретик і чаклун страждав він і хотів завдати страждань іншим.
Але таке не для ваших вух: це зашкодило б вашим добрим чеснотам, кажете ви мені. Та що мені до ваших добрих чеснот!
Багато чого у ваших добрих чеснотах викликає в мені огиду і, воістину, не зло їхнє. Я б хотів, щоб на них найшло божевілля, від якого вони загинули б, як цей блідий злочинець!
Воістину, я б хотів, щоб божевілля їхнє називалося істиною, чи вірністю, чи справедливістю; та мають вони і свою чесноту: люблять довго жити, та ще й у жалюгідному самовдоволенні.
Я — поруччя понад потоком: хапайтеся за мене, хто може за мене вхопитися! Та я не милиця для вас.
Так сказав Заратустра.
ПРО ЧИТАННЯ І ПИСАННЯ
З усього написаного я люблю тільки те, що пишуть своєю кров'ю. Пиши кров'ю, і ти дізнаєшся, що кров — це дух.
Не легко збагнути чужу кров — ненавиджу я читача знічев'я.
Хто знає читача, той для читача вже нічого не робить. Ще одне століття читачів — і дух сам засмердиться.
Те, що кожен має право навчитися читати, надовго псує не лише письмо, а й думку.
Колись дух був Богом, потім він став людиною, а тепер стає взагалі юрбою.
Хто пише кров'ю і закликами, той хоче, щоб його не читали, а завчали напам'ять.
У горах найкоротший шлях — від вершини до вершини, але для цього треба мати довгі ноги. Заклики повинні бути вершинами, а ті, до кого звернена мова,— великими і високими.
Повітря розріджене й чисте, небезпека — поруч, а дух сповнений радісної злості: так це добре пасує одне до одного.
Я хочу, щоб довкола мене були кобольди, бо я мужній. Мужність відганяє привидів і створює сама для себе кобольдів — мужність хоче сміятися.
Я вже не відчуваю себе з вами: та хмара, яку бачу я під собою, той морок і тягар, що з них я сміюся,— це і є ваша грозова хмара.
Коли вам хочеться піднестись, ви зводите очі вгору. А я опускаю очі додолу, бо я вже піднісся.
Хто з-поміж вас може сміятись і водночас бути піднесеним?
Хто сходить на найвищі вершини, той сміється з усіх трагедій на сцені і в житті.
Мужніми, безтурботними, насмішкуватими, дужими — такими нас хоче бачити мудрість: вона ж бо — жінка і любить завжди тільки войовника.
Ви мені кажете: «Важко нести життя». Та нащо б вам здалася ваша гордість уранці й ваша покірність увечері?
Життя нести важко, але не прикидайтесь такими розніженими! Всі ми прекрасні в'ючні осли та ослиці.
Що у нас
|