Воістину, я б хотів, щоб божевілля їхнє називалося істиною, чи вірністю, чи справедливістю; та мають вони і свою чесноту: люблять довго жити, та ще й у жалюгідному самовдоволенні.
Я — поруччя понад потоком: хапайтеся за мене, хто може за мене вхопитися! Та я не милиця для вас.
Так сказав Заратустра.
ПРО ЧИТАННЯ І ПИСАННЯ

З усього написаного я люблю тільки те, що пишуть своєю кров'ю. Пиши кров'ю, і ти дізнаєшся, що кров — це дух.
Не легко збагнути чужу кров — ненавиджу я читача знічев'я.
Хто знає читача, той для читача вже нічого не робить. Ще одне століття читачів — і дух сам засмердиться.
Те, що кожен має право навчитися читати, надовго псує не лише письмо, а й думку.
Колись дух був Богом, потім він став людиною, а тепер стає взагалі юрбою.
Хто пише кров'ю і закликами, той хоче, щоб його не читали, а завчали напам'ять.
У горах найкоротший шлях — від вершини до вершини, але для цього треба мати довгі ноги. Заклики повинні бути вершинами, а ті, до кого звернена мова,— великими і високими.
Повітря розріджене й чисте, небезпека — поруч, а дух сповнений радісної злості: так це добре пасує одне до одного.
Я хочу, щоб довкола мене були кобольди, бо я мужній. Мужність відганяє привидів і створює сама для себе кобольдів — мужність хоче сміятися.
Я вже не відчуваю себе з вами: та хмара, яку бачу я під собою, той морок і тягар, що з них я сміюся,— це і є ваша грозова хмара.
Коли вам хочеться піднестись, ви зводите очі вгору. А я опускаю очі додолу, бо я вже піднісся.
Хто з-поміж вас може сміятись і водночас бути піднесеним?
Хто сходить на найвищі вершини, той сміється з усіх трагедій на сцені і в житті.
Мужніми, безтурботними, насмішкуватими, дужими — такими нас хоче бачити мудрість: вона ж бо — жінка і любить завжди тільки войовника.
Ви мені кажете: «Важко нести життя». Та нащо б вам здалася ваша гордість уранці й ваша покірність увечері?
Життя нести важко, але не прикидайтесь такими розніженими! Всі ми прекрасні в'ючні осли та ослиці.
Що у нас