Ефективність функціонування мережі залежала від трьох факторів:

- наявності органу державної виконавчої влади, відповідального за створення організаційно-фінансових умов її функціонування;

- виробничої інфраструктури для збирання, обробки, зберігання та надання відомостей за результатами науково-технічної діяльності;

- виробників та споживачів науково-технічної інформації на рівні окремих осіб, установ та організацій, органів влади, міжнародних структур.

До 1991 р. в Україні з цих трьох позицій були представлені:

· Відділ науки і техніки Держплану УРСР, який надавав матеріально-фінансову підтримку державній системі НТІ (ДСНТІ), визначав напрями її функціонування. Наукову спрямованість і розвиток мережі як частини світової (або такої, що могла нею стати) за галузями (предметними класами) визначав Всесоюзний інститут наукової і технічної інформації (ВІНІТІ). Ціла низка науково-дослідних установ союзного підпорядкування, такі як: ВНТІЦентр, ІНІОН, ВІМІ, ІНФОРМЕЛЕКТРО, також входили до державної системи НТІ, але за окремими видами інформації та як окремі державні установи.

· Виробнича інфраструктура державної системи НТІ складалася з мережі регіональних (республіканських, територіальних) інформаційних центрів з функціональною підпорядкованістю головному центрові. В Україні таким центром став Український науково-дослідний інститут науково-технічної інформації (УкрНДІНТІ) при Держплані УРСР. Аналогічні республіканські центри в СРСР виступали провідниками інформаційної політики держави у сфері науки і техніки. Саме на цьому рівні було створено державну автоматизовану систему НТІ, що поєднувала в одне ціле всі республіканські системи.

· Система виробників та споживачів інформації загалом була представлена двома категоріями: тими, хто працював безпосередньо у конкретній виробничій сфері (фізичні особи) або у її відповідній структурі (юридичні особи) та тими, хто приймав рішення щодо політики розвитку та управління (керуючий склад осіб різного галузевого або фахового спрямування).

У 1988 р. було розроблено Концепцію розвитку інформаційної служби в СРСР на 1991-2000 рр. Це започаткувало основи політики, що мала бути реалізована через існуючі інформаційні інфраструктури з залученням галузевих служб науково-технічної інформації.

Після розпаду СРСР і утворення СНД політика в галузі НТІ зазнала значних змін, зумовлених передусім виникненням інституту власності. Надання інформаційної продукції та послуг перестало бути безкоштовним, що зумовило необхідність підготовки і прийняття нормативних, методичних та законодавчих документів, які визначали б правила передачі, доступу, купівлі-продажу матеріалів інформаційних фондів. Ціна таких матеріалів залежить не тільки від професійних інтересів споживача, але й від рівня аналітичної обробленості матеріалів фонду чи від їхньої унікальності, що у випадку відомостей наукового, технічного, технологічного характеру є особливо важливим.

Проблема ускладнюється ще й тим, що власник фонду, юридична чи фізична особа, попри всі прийняті на сьогодні нормативні документи, у т. ч. й міждержавні угоди, має абсолютне право на володіння і розпорядження фондом. Треба також зважати й на те, що фонди до 1992 р. були загальнодержавними, союзними, тому вони потребують визначення засад спільного користування ними як на рівні окремих власників (відомчих виробничо-виконавчих структур), так і на міжнародному рівні.

Водночас з цим у світі відбуваються зміни щодо широкого використання персональних комп’ютерів в інформаційному забезпеченні споживачів. Це призводить до об’єднання споживачів і виробників інформації в єдине ціле і на сцену виходить узгоджене з міжнародними нормами законодавство з питань інтелектуальної власності, порядку передачі ноу-хау, делегування повноважень при передачі технологій з державних дослідницьких лабораторій у приватний сектор виробництва, відповідальність за передачу розробок оборонних відомств у цивільний сектор промисловості тощо.

Тенденції формування та розвитку національних ресурсів НТІ

Формування національних інформаційних ресурсів у всіх розвинутих країнах розпочиналося в наукових книгозбірнях – найдавніших суспільних інститутах, що здійснюють кумуляцію, збереження і використання документованих знань. Такий підхід дозволив цим країнам у короткий термін з незначними витратами досягти вагомих результатів, оскільки забезпечував включення накопичених фондів у нову інформаційну інфраструктуру суспільства. Сьогодні продовженням таких заходів є реалізація так званої інформаційної супермагістралі (Information Superhighway), що являє собою органічне поєднання електронних документних ресурсів зі світовою телекомунікаційною інфраструктурою. Програми щодо формування магістралі у розвинутих країнах розглядаються на найвищому державному рівні та мають відповідний статус і підтримку. Наприклад, урядом США вже у 1993 р. розроблено план створення національної інформаційної інфраструктури і сформовано Робочу комісію з інформаційної інфраструктури (Information Infrastructure Task Force). Належну увагу даній проблемі приділив і Конгрес США, на якому обговорювалися матеріали спеціально підготовленого документа «Information Superhighway: An Overview of Technology Challenges, Report to the USA Congress, 1995» («Інформаційна супермагістраль: стислий огляд проблемних технологій, повідомлення Конгресу США, 1995») [7]. У Канаді роботи в цьому напрямі розпочалися у 1994 р., коли уряд створив Консультативну раду з інформаційної магістралі. Рада підготувала програму «Connection, Community, Content: The Challenge of the Informating Highway. Final Report of the Information Highway Advisory Council» («З’єднання, суспільство, сутність: проблема інформаційної магістралі. Заключне повідомлення Консультативної ради з інформаційної магістралі»), до якої вміщено понад 300 конкретних пропозицій і проектів [8]. Європейське співтовариство реалізує план «Europe and the global information society. Recommendation to the European Council, May 1994» («Європа і світове інформаційне суспільство. Рекомендації Ради Європи»), що визначає стратегію інформатизації розвинутих європейських держав [4].

У рамках концепції інформаційної супермагістралі інформаційні центри та провідні наукові книгозбірні світу мають трансформуватися у «віртуальні бібліотеки» – документальні комунікаційні центри, що не обмежені часом чи простором і