Як бачимо, більшість доктринальних позицій і законодавчих визначень сходяться на тому, що екологічний менеджмент – це екологічне управління найнижчого локального рівня, тобто – конкретним природним чи комплексом джерелом екологічної небезпеки. На підставі наукового аналізу ознак екологічного менеджменту можна дати таке визначення цього поняття: Екологічний менеджмент – це управління екологічними характеристиками конкретних суб’єктів екологічно небезпечної діяльності, джерел екологічної небезпеки або окремих природних комплексів. Управління громадськими екологічними організаціями не розглядається нами як екологічний менеджмент, хоча діяльність таких організацій щодо впровадження конкретних екологічних заходів може бути екологічним менеджментом.

За об’єктами екологічний менеджмент поділяється на: а) екологічний менеджмент суб’єктів екологічно небезпечної діяльності (наприклад: підприємств); б) екологічний менеджмент джерел екологічної небезпеки (наприклад: сховищ радіоактивних відходів), в) екологічний менеджмент окремих природних комплексів (наприклад: річки Дніпро). За суб’єктами екологічний менеджмент поділяється на: а) внутрішній – здійснюється в межах самого об’єкту управління (наприклад: здійснюється адміністрацією даного підприємства) і б) зовнішній – здійснюється зовнішніми суб’єктами управління щодо даного об’єкту управління (наприклад: законодавче регулювання діяльності окремих підприємств, управлінські рішення міністерств і відомств, яким підпорядковані конкретні підприємства). За обсягом: а) цілковитий – охоплює усі екологічні характеристики об’єкту управління, і б) частковий – охоплює лише частину екологічних характеристик об’єкту управління. За джерелами правового регулювання: а) системний – здійснюється шляхом впровадження на об’єкті менеджменту встановленої законодавством системи екологічного менеджменту (наприклад, згідно ДСТУ ІСО 14001-97) і б) безсистемний – здійснюється відповідно до загальних норм екологічного законодавства. За напрямками управлінського впливу: а) екологічний менеджмент природокористування; б) менеджмент екологічного ризику; в) обслуговуючий екологічний менеджмент (охоплює інформаційне забезпечення, взаємодію з державними органами, громадськими організаціями, створення екологічних фондів, екологічне страхування, екологічний тренінґ та інші види обслуговуючої діяльності, яка входити до системи екологічного управління, алі не стосується безпосередньо ні природокористування, ні управління екологічним ризиком).

Будова екологічного менеджменту включає такі первні або першоелементи:

- суб'єкт екологічного менеджменту – чи особа організація, яка здійснює екологічне управління об'єктом екологічного менеджменту;

- об'єкт екологічного менеджменту – суб'єкт екологічно небезпечної діяльності, джерело екологічної небезпеки або природний комплекс, щодо екологічних характеристик яких здійснюється екологічний менеджмент;

- зміст екологічного менеджменту – сукупність управлінських заходів, за допомогою яких суб'єкт впливає на об'єкт екологічного менеджменту (планування, облік, аудит, інформування, фінансування тощо);

- екологічний аспект (характеристика) – аспект функціонування об'єкту екологічного менеджменту, який стосується вимог екологічного законодавства, запобігання чи розв'язання екологічних проблем;

- ідеальний стан об'єкту екологічного менеджменту – результат, якого прагне досягнути суб'єкт екологічного менеджменту через заходи управлінського впливу на об'єкт екологічного менеджменту. Є об'єктивні і суб'єктивні критерії визначення ідеального стану: об'єктивні – екологічне законодавство й екологічна кризу; суб'єктивні – екологічна свідомість і культура.

На мал. 1 подано механізм екологічного менеджменту.

На шкода, законодавство України про екологічний менеджмент розвинуте недостатньо. Наразі правове регулювання екологічного менеджменту здійснюється в двох напрямках: а) визначення еколого-правового статусу суб'єктів екологічно небезпечної діяльності; б) впровадження систем екологічного менеджменту. Істотним ґанджем першого напряму правового регулювання є розкиданість правових приписів щодо здійснення екологічного менеджменту в численних актах екологічного законодавства: у Земельному, Водяному, Лісовому кодексах, Гірничому законі України від 6.10.99 р., Законах України “Про власність” від 7.02.91 р., “Про підприємства в Україні” від 27.03.91 р., “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25.06.91 р., “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24.02.94 р., “Про транспорт” від 10.11.94 р., “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпечу” від 8.02.95 р., “Про відходи” від 5.03.98 р. “Про об'єкти підвищеної небезпеки” від 18.01.2001 р., “Про охорону атмосферного повітря” у редакції від 21.06.2001 р., тощо.

Кожен із зазначених законів визначає окремі аспекти екологічного менеджменту підприємства, або порядок застосування окремих заходів екологічного менеджменту (статистична екологічна звітність, екологічний облік, інформування, оцінка екологічного впливу тощо). Такий стан справ призводить до неефективності екологічного законодавства України в частині здійснення екологічного менеджменту підприємств.

Еколого-правовий статус суб'єктів екологічно небезпечної діяльності за напрямками діяльності суб'єктів поділяється на чотири види: а) еколого-правовий статус щодо використання природних ресурсів; б) еколого-правовий статус щодо запобігання негативного впливу екологічно небезпечної діяльності даного суб'єкту на довкілля; в) еколого-правовий статус щодо запобігання негативному впливу екологічних загроз на діяльність суб'єктів; г) еколого-правовий статус щодо взаємодії суб'єкта з державними екологічними органами.

Загальний еколого-правовий статус підприємств як суб'єктів екологічно небезпечної діяльності і джерел екологічної небезпеки водночас, визначено Законами України “Про охорону навколишнього природного середовища” і “Про підприємства в Україні”. Так, ст.5 і ч. 1 ст.11 Закону “Про підприємства в Україні” визначає право підприємств на спеціальне використання природних ресурсів для здійснення своєї діяльності. Частина 2 ст.11 цього Закону визначає обов'язок підприємств вживати природоохоронних заходів щодо мінімізації негативного впливу на довкілля. Стаття 21 визначає правосуб'єктність підприємства щодо запобігання виникненню надзвичайних екологічних ситуацій. Статті 20, 32, 33 цього ж Закону визначають засади взаємодії підприємства з державними органами.

Правові приписи, що визначають еколого-правовий статус при використанні природних ресурсів, містяться в Законі “Про охорону навколишнього природного середовища”(ст.38,39), а також у природноресурсному законодавстві: Земельному, Водяному, Лісовому кодексах, Кодексі України про надра, Законах “Про тваринний світ” від 13 грудня 2001 долі, “Про рослинний світ” від 9 квітня 1999 долі, “Про охорону атмосферного повітря” у редакції від 21 червня 2001