Миші.

Миші видаються симпатичнішими за щурів. Проте, шкоди вони завдають не менше. Окрім того, ці істоти розносять жахливу хворобу – холеру. Тому люди так наполегливо їх винищують.

Найпоширеніші три види мишей. Перший – хатня миша, що живе в сільських оселях і навіть у міських помешканнях, завдаючи людям чимало клопоту. Завдовжки вона разом з хвостом до 18 сантиметрів. Другий вид – лісова, а третій – польова миші. Способом життя всі три види схожі між собою, причому віддавна відома людині хатня миша легко приручається. Лагідна й жвава, вона неабияк тішить господарів. Деякі хатні миші навіть уміють співати й заливаються трелями, що нагадують пісню молодої вільшанки. Шкода, яку робить хатня миша, навіть не в тому, що вона краде їстівні припаси, а в тому, що нівечить книжки й меблі.

Розмножуються ці гризуни надзвичайно швидко. Протягом року одна самиця приводить до 45 мишенят.

Лісова миша поширена по всій Європі й Середній Азії. Вона така сама спритна, як і хатня, але вміє ще й стрибати. Польова миша живе на величезній території від Рейну до Західного Сибіру. Це найменш спритна з усіх мишей, зате найдобродушніша. Живиться вона збіжжям, комахами, червами. Ця істота не тільки прудко бігає, а й вміє лазити по стеблах. Найцікавіше, що польова миша будує свої гнізда на зразок пташиних, вправно звиваючи їх з прутиків.

Бобер.

Бобер віддавна користується загальною пошаною як вправний чотириногий будівник і лісоруб. Він став не тільки уособленням працелюбності й наполегливості, а й багато чого навчив людей, які запозичили у нього деякі методи й інженерні вирішення при будівництві гребель. П’ять мільйонів років тому предки бобрів могли позмагатися з самим ведмедем. Теперішні бобри, звісно, значно менші. Доросла особина важить 20-30 кілограмів при довжині 120 сантиметрів, а деякі старші самці заважують до 45 кілограмів. Близько 15-18 сантиметрів загальної довжини бобра припадає на унікальний хвіст завширшки 15-18 сантиметрів.

Бобри – чудові плавці. Відштовхуючись від води дужими задніми лапами, вони розвивають швидкість до 10 кілометрів на годину. Цілком імовірно, що саме боброві перетинчасті лапи надихнули винахідника ластів для плавання. Передні, досить маленькі, лапи бобра позбавлені перетинок, зате мають довгі міцні кігті для копання. Плаваючи, бобер стискає передні лапи в кулачки й відгортає ними все, що йому заважає. Ними ж він носить гілки й глину, притискаючи їх до грудей і нижньої щелепи. Від холоду бобра рятує товстий шар жиру й густа гарна шерсть, за якою він старанно доглядає, розчісуючи роздвоєними кігтями задніх лап. Аби хутро не намокало, бобер змащує його маслянистою рідиною зі своїх залоз. Бобри, що живуть біля великої річки чи озера, нерідко викопують собі нору в крутому березі. А уславилися вони тим, що роблять у струмках греблі і зводять неприступні хатинки-острівці. Для будівництва й споживання бобри використовують вільху й осику, що густо росте понад берегами. Дерева вони валять, перегризаючи стовбур. Тоненьку вільху бобер перегризає десятьма укусами. Відгризені шматки він переносить у зубах на будову й втикає гострими кінцями в дно. Інші цурпалки вкладає так, щоб їх не віднесло течією. Помалу над річкою здіймається рівний вал з хмизу, пригнічений задля певності важкими, до 15-18 кг каменюками. Довершує будову глина, листя та всілякий непотріб.

Якось у США виявили боброву греблю шість метрів заввишки, а завдовжки всього десять метрів. А ось біля містечка Нью-Гемпшир знайшли греблю завдовжки 1200 метрів, а в загаті за нею було збудовано 40 бобрових хатинок.

У XIX сторіччі бобри ледь не зникли через моду на їхнє розкішне хутро. Врятувало їх те, що ця мода невдовзі минула, і було ухвалено закон про охорону цих тварин. Бобри почали так швидко плодитися, що в деяких районах завдавали справжньої шкоди, затоплюючи поля, дороги й лісові ділянки. У таких випадках їх доводиться відловлювати й переселяти у віддалені місця, де вони можуть, нікому не заважаючи, будувати свої греблі.

Ховрахи.

Ховрахи належать до родини гризунів. Ці маленькі симпатичні створіння водяться у степах України, Казахстану, Приволжя та на Північному Кавказі. Живуть ховрахи в норах завглибшки від 80 до 150 сантиметрів. У кінці нори вони облаштовують затишні гніздечка із сухої трави. Дуже часто можна побачити ховраха, що завмер біля входу до своєї нори. Він стоїть на задніх лапках, немов стовпчик чи кам’яна фігурка. Та варто наблизитись до нього, як над степом пролунає тривожний посвист. Умить безліч фігурок, що якусь секунду тому стояли нерухомо, зникають в норах.

Існує кілька видів ховрахів. Найпоширеніші – малий, крапчастий, європейський, жовтий, рудуватий, великий та червонощокий ховрахи (перші водяться в Україні ). Живляться вони сочистими частинами степових трав, цибулинами рослин та насінням. Споживають вони також і комах, таких, як сарана, коники, жуки й гусінь. У посушливу пору це маленьке звірятко робить у пошуках корму переходи на відстань 7-10 кілометрів. Попри свою миловидність, ховрахи – одні з найбільших шкідників. Вони поїдають колоски зернових культур, роблять спустошливі набіги на лісонасадження. Ховрахи за запахом знаходять і викопують посаджені жолуді, насіння клена, ліщини, абрикосу та інших порід дерев. На осінь і зиму ховрахи забивають вхід до нір землею і впадають у сплячку. У цей час вони нічого не їдять.