та мікрорівень);
інтеграція в існуючу схему управління регіонами;
максимально можливе залучення існуючих органів державного управління та існуючої інфраструктури;
організаційна єдність інноваційного розвитку з економічним, соціальним та державним розвитком суспільства;
збалансований розвиток функціональних, прикладних досліджень та розробок за рахунок прямої державної підтримки економічного стимулювання інноваційної діяльності підприємств;
сприяння розвитку ринку науково-технологічної продукції, збалансованому розвитку наукового, освітнього та виробничого потенціалів тощо.
Загальна суть державного регулювання інноваційної діяльності полягає в цілеспрямованому впливі органів державного управління на економічні інтереси інститутів інноваційної сфери. Звідси ефективність державного управління може бути досягнута за умови, коли заходи впливу будуть співставними з власними цілями об’єкту регулювання та в кінцевому підсумку призведуть до реалізації певних управлінських рішень в процесі інноваційної діяльності. На сьогодні загальновизнаними можна назвати такі основні функції державних органів в інноваційній сфері:
акумулювання коштів на НДДКР та інновації;
координація інноваційної діяльності;
стимулювання інновацій у даній сфері; страхування ризиків; запровадження державних санкцій за випуск застарілої продукції;
створення правової бази інноваційних процесів, зокрема захисту авторських прав, охорони інтелектуальної власності;
кадрове забезпечення інноваційної діяльності;
формування інноваційної інфраструктури;
інституційне забезпечення інноваційних процесів у сферах державного сектора;
забезпечення соціальної та екологічної спрямованості інновацій;
підвищення суспільного статусу інноваційної діяльності;
регіональне регулювання інноваційних процесів;
регулювання міжнародних аспектів інноваційних процесів.
Незважаючи на те, що міжнародні зв’язки активно розвиваються, частка України в міжнародному трансферті технологій невелика. Створені фонди і структурні елементи підтримки інноваційної діяльності, проте інноваційна активність від цього не зросла. Інформації багато, але інформаційний вакуум зберігається. При цьому дві найважливіші складові – інноваційне посередництво і венчурне фінансування – перебувають на початковому етапі розвитку і потребують державної підтримки.
На рівні держави завжди повинен існувати штабний орган, в якому приймаються основні рішення і який забезпечує координацію різних інститутів, що залучені в процес реалізації політики. Для України досі залишається проблема створення такої організаційної структури, яка б дозволила усунути дію політико-психологічних факторів та перешкод при досягненні консенсусу між основними учасниками процесу управління інноваційним розвитком.
Часто звучать пропозиції, щоб Міністерство промислової політики стало двигуном перетворень в інноваційній інфраструктурі України. Однак в теперішньому вигляді воно не зможе виконати цю роль вже тому, що не представляє всі галузі. При тому, що до 20% винаходів робиться в медицині і в медтехніці, а не в легкій, металургійній або машинобудівній промисловості. Енергетики також не відносяться до Мінпромполітики. Одним словом, це міністерство стоїть перед необхідністю розвивати інноваційну діяльність для всієї країни, але тоді воно неминуче перетвориться в Національне інноваційне агентство.
Ще одна організація, яка могла б зайнятися інноваційними проектами – це Міністерство освіти і науки України (МОН). Сьогодні міністерством розроблена й надана до Верховної Ради України концепція розвитку освіти в Україні, яка враховує основні положення національної доктрини розвитку освіти. В той же час, МОН фактично на 90% зайняте освітніми справами, а наука в структурі бюджету цього міністерства займає лише декілька процентів. В структурі міністерства знаходиться Державний департамент інтелектуальної власності (ДДІВ), який шукає шляхи подолання вакууму між вітчизняним бізнесом і наукою. За інформацією голови департаменту Н.Палладія до основних форм участі ДДІС в реформуванні існуючої в Україні системи взаємовідношень науки і бізнесу слід віднести:
1) обов’язкове врахування вартості інтелектуальних розробок в процесі наступних приватизацій і реприватизацій. Фактично вся приватизація в Україні пройшла без врахування вартості інтелектуальної власності, яку в світі враховують у першу чергу. Наприклад, одна лише торгова марка «Мерседес», «Філіпп Морріс» або «Кока-кола» коштує значно більше, ніж усі виробничі потужності цих компаній. Тому ДДІВ разом з Фондом державного майна України пропонує попрацювати з новими власниками приватизованих підприємств, які одержали технології безкоштовно, з метою переконати їх фінансувати впровадження нових технологій, спрямованих на вдосконалення виробництва, підвищення його ефективності, особливо, в умовах вступу України в СОТ;
2) спеціалісти ДДІВ могли б надати підтримку винахідникам в розрахунку економічної ефективності нових технологій і пропонувати їх бізнесу. Просто мати патент на винахід недостатньо – необхідно довести його ефективність й прибутковість для бізнесу, представити бізнес-план;
3) розробка і реалізація Концепції нової державної політики підтримки винахідницької діяльності для виробництва конкурентоспроможної продукції, яка включає програми:
- «Інформація», яка передбачає формування відкритого інформаційного простору, спроможного до повної інтеграції в національні і всесвітні системи (уніфікація локальних мереж різних організацій, побудованих на різних організаційних і технічних принципах);
- «Техноімпорт», яка забезпечує регулюючу роль держави в процесі закупівель і впровадження нових іноземних технологій;
- «Техноекспорт», яка дозволяє проводити цілеспрямовану заміну експорту енергомістких продуктів переробки сировини високотехнологічною продукцією;
- «Венчури», яка передбачає державну підтримку малих форм бізнесу у сфері розробки і виробництва високотехнологічної продукції, створення бізнес-інноваційних структур різних типів.
Було б доцільно створити на рівні Міністерства окрему організаційну структуру – штаб з прийняття рішень з питань інноваційної політики. В цій структурі зроблено наголос на особливість спеціалізації відділів Міністерства на основних (проблемних для України) напрямах діяльності:
розвитку інноваційної інфраструктури;
підготовці кадрів для інноваційної діяльності (особливо фахівців у галузі технологічного менеджменту);
ринку і комерціалізації технологій (розроблені економічних, організаційних механізмів та необхідних методичних матеріалів, що сприяють комерціалізації НДДКР), необхідних методичних матеріалів, що сприяють комерціалізації НДДКР).
За такої системи управління, роль уряду зміщується в бік розробки і координації інноваційної політики, а не її проведення.
Система управління регіональним інноваційним розвитком може бути представлена управліннями, які ухвалюють основні рішення в напряму регіонального розвитку. До складу таких управлінь входять:
комітети з територіального планування розвитку (поєднують адміністративно-територіальні одиниці регіону та забезпечують суспільно-правовий характер і нормативну структуру регіональної політики. Їх функції: ліцензування, стандартизація, уніфікація та