РЕФЕРАТ
на тему:
Землеробство: рільництво і городництво. Системи хліборобства. Знаряддя обробітку ґрунту. Методи обробітку ріллі. Догляд посівів, обробка продукції. Садівництво. Традиційне тваринництво. Народний господарський календар
ПЛАН
Вступ
1. Основні відомості про землеробство, види систем землеробства
2. Садівництво
3. Хліборобство, основні посівні культури та особливості рільництва
4. Традиційне тваринництво
Список використаної літератури
Вступ
Традиційними видами господарської діяльності українського народу з давніх-давен були скотар-ство, рибальство, мисливство, бджільництво. Однак най-головнішим завжди залишалося землеробство. Українці — нація зі стародавньою високорозвиненою землеробською культурою. Населення займалося тут мотичним землероб-ством ще в епоху неоліту — VI—IV тисячоліття до н. е. Сприятливі кліматичні умови: помірно холодна зима, літо з достатньою кількістю як теплих сонячних днів, так і до-щів; родючі ґрунти — переважно чорноземи — з великою місткістю поживних речовин; давні землеробські традиції, культурно-господарські контакти з сусідніми народами — все це зумовило досягнення українців у розвитку тради-ційної агротехніки, значну варіативність їхніх землероб-ських знарядь.
1. Основні відомості про землеробство, види систем землеробства
Землеробство поділяється на три основні галузі: хлі-боробство, городництво та садівництво. За циклічністю землеробських робіт протягом року розріз-няються обробіток ґрунту та посів; догляд за рослинами; збирання врожаю та його пере-робка. За змістом і засобами діяльності у землеробстві виділяються дві основні складові: землеробська тех-ніка (знаряддя праці), котра, як елемент продуктивних сил, є найбільш рухливою й чутливою щодо змін; агро-технічні знання — народний досвід, традиції й навич-ки вирощування тих чи інших рослин. Важливим елементом агротехнічних знань, як і землеробської культури в цілому, є системи землеробства.
В Україні було відомо кілька систем землеробства. Найбільш давньою, яка до початку XX ст. траплялася лише подекуди в Карпатах і на Поліссі, була вирубно-вогнева система. На обраній під посів у лісі ділянці (підсіці) восени або взимку рубали ліс і кущі, залишаючи їх на місці. Навесні їх палили і після цього без оранки сіяли просо або льон. У наступні роки на підсіці висівали жито або інші зер-нові культури. Через три-чотири роки урожайність такого лану різко знижувалась і його залишали незасіяним — «від-почивати», «лежати». Вирубно-вогнева система характери-зувалася вкрай низькою продуктивністю праці.
Другою, також екстенсивною системою землеробства, що побутувала в Україні як пережиток, була залежна, або перелогова, система, більш поширена у степових районах. При перелозі після оранки цілини або земель, що «лежали» певний час необробленими, лан протягом кількох років засівали зерновими культурами: в перші два роки — про-сом або кукурудзою, на третій — яровою пшеницею або вівсом, після цього — житом та ін. Коли лан переставав родити, його залишали під «залеж» і вдавалися до обро-бітку нових ділянок цілини або перелогу. На кінець XIX ст. у зв'язку з тим, що в Україні цілинних земель майже не залишилося, ця система землеробства вийшла з ужитку.
Найбільш поширеною в українців була трипільна систе-ма землеробства, відома ще з часів Київської Русі. При трипіллі уся придатна для обробітку земля у тому чи іншо-му селі ділилася громадою на три частини. Одна з них відводилася під озимі культури, друга — під ярові, а третя залишалася на сезон незасіяною, «парувала», тобто відпо-чивала і використовувалася як толока — пасовисько для худоби. На ділянках, що відводилися під озимину й яровину, кожному домогосподарству належала певна частина. В на-ступному році толока засівалася озимими культурами, а на землях, що були під озиминою, сіяли ярові; рілля, що перебувала під яровими, залишалася як толока: отже, відбувалося певне чергування.
Трипільна система була прогресивнішою порівняно з вирубно-вогневою та перелоговою. Вона певною мірою створювала можливість відновляти родючість ґрунту вна-слідок відпочинку землі та природного її удобрювання під час використання як пасовиська, покращувалася й струк-тура ґрунту. З переходом до цієї системи підвищилась продуктивність праці землеробів. Однак у конкретних умовах тих чи інших регіонів України селяни на практиці не завжди чітко дотримувалися трипільних сівозмін. У Карпатах, зокрема, довгий час переважала двопільна система, при якій уся земля ділилася на дві основні части-ни: одна оралася, інша — «відпочивала» і використову-валася як пасовисько. На Поділлі відоме було і чотирипілля, при якому одна частина залишалася під сінокоси, і т. ін.
З кінця XIX — початку XX ст., після аграрних реформ і утворення хуторів, в Україні набула поширення прогресивніша система землеробства — багатопілля з раціональ-ною сівозміною, інтенсивним удобрюванням ланів, траво-сіянням (конюшина, люпин, люцерна, тимофіївка тощо).
2. Садівництво
В українців були розвинуті усі галузі землеробства — хліборобство, городництво і садівництво. Щодо останнього, то іноземці, які бували в Україні ще в XVI—XVII ст., від-значали наявність великої кількості вишневих та яблуне-вих садків біля кожної хати. Садівництво, отже, мало в ос-новному присадибний характер, хоча при монастирях, у маєтках поміщиків було чимало й великих садів. Вирощу-вали яблука, груші, вишні, сливи, а також малину, порічку, аґрус тощо. У південніших районах розводили ще й череш-ню, горіхи, абрикоси, персики, а у Причорномор'ї та на Закарпатті займалися також виноградарством.
Українські селяни здавна вміли прищеплювати дерева й вивели багато сортів яблук, що характеризувалися доб-рим смаком, високою урожайністю, морозостійкістю: на Лівобережжі — антонівка, боровинка, пепенка, волошка тощо, на Київщині — сорока. Великих розмірів були яблука апорт, або фунтівка, — на Чернігівщині, книш (вагою до 600 г) — на Поділлі. Щодо кількості сортів яблук, то тільки на Поділлі їх налічувалося до тисячі. У другій половині XIX ст. видатним українським селекціонером Л. П. Симиренком був виведений цінний сорт яблук