Існувало багато прекрасних сортів груш: глива, бера на Київщині, глек та іллинка на Поділлі, бабка на Волині та ін. Поділля та Полтавщина славилися сливовими садами. Сливи вживали у свіжому вигляді, а також солили й мари-нували, вивозячи у великій кількості на продаж навіть за межі України. Взагалі культура садівництва українців характеризувалася високим рівнем розвитку. Не випадково ряд порід плодових дерев було вивезено з України на по-чатку XX ст. до Американського континенту.

Слід зазначити, що згідно з традиційним розподілом праці в родині догляд за садами був цілком компетенцією чоловіків. Городництвом головним чином займалися жінки. Вони готували насіння, зберігали його взимку, пророщу-вали навесні, потім вирощували розсаду і висаджували її на городі. В Україні здавна культивувалися капуста, огірки, цибуля, часник, морква, ріпа, буряк, дині тощо.

Приблизно з XVI ст. почали вирощувати кавуни (у степових районах України на баштанах — спеціально відведених для цього ділянках). Особливо славилися херсонські кавуни, якими торгували не тільки в Україні та Росії, а навіть вивозили за кордон. У першій половині XIX ст. на Півдні України з'явилися помідори, які згодом поширилися по всій її тери-торії. Приблизно з цього ж часу почалося культивування синіх баклажанів та перцю. Город української господині не можна було уявити без соняшників. Спочатку цю куль-туру вирощували як декоративну, її, як і кукурудзу, було завезено з Американського континенту.

3. Хліборобство, основні посівні культури

та особливості рільництва

Провідною галуззю землеробства в Україні було, однак, хліборобство, причому вже за часів Київської Русі воно набуло високорозвиненого, орного характеру. На Право-бережжі ще в перших століттях нашої ери застосовувалось землеробське знаряддя з залізним наконечником. Пізніше поширився плуг із залізним лемешем та череслом.

Що стосується тяглових знарядь обробітку ґрунту, то українці користувалися трьома їх видами: плугом, ра-лом і сохою. Остання була менш характерна і застосо-вувалася тільки на Поліссі і подекуди на Лівобережжі. Конкретним етапам історичного розвитку відповідали різ-новиди цих знарядь.

Традиційний український плуг (у літературі він зга-дується також під назвами «малоросійський», «новоросій-ський», «степовий») складався з двох головних частин: робочої, власне плуга; тяглової частини — передка. До робочої частини належали: один або два дерев'яних поло-зи, на які спирався плуг; залізний леміш, що був набитий спереду на полозі; дерев'яна полиця, яка відвалювала зораний шар ґрунту; гряділь, що призначався для з'єд-нання робочої частини з передком; у передній частині гряділя був вертикально забитий залізний різак — чересло. Для міцності гряділь був з'єднаний з підошкою дерев'яним бруском — стовбою. Правили плугом за допомогою двох дерев'яних чепіг. Передок складався із вісі, на яку наби-вався тонкий брусок — подушка, двох коліс (праве з них — борозенне — бувало звичайно більшим), правила, що складалося із дишла і пристосування для з'єднання його з віссю — ключа. Слід зазначити, що в різних етно-графічних районах були й різні назви деталей плуга: передок називався колішнею, теліжкою, припрягом; пі-дошва — повзуном, плахою; чересло — ножем, різаком; гряділь — стрілою, валом тощо.

Традиційний український плуг був досить громіздким (у нього потрібно було запрягати дві—чотири пари волів), хоч із розвитком його протягом віків виникли й легші його варіанти.

Іншим землеробським знаряддям, що доповнювало плуг і співіснувало з ним, було рало. Воно є найстародавнішим знаряддям у більшості народів, котрі займалися

орним землеробством. Археологічні знахідки простіших варіантів рала на території України датуються кінцем І тисячоліття до н. е.

За будовою усі рала, що застосовувалися українцями, мали два різновиди: однозубі та багатозубі. Обидва у свою чергу ділилися на типи. Однозубі рала були двох типів: безполозові та з полозом. Рало першого типу складалося з жердки довжиною 3—4 м (стебла, вії), що правила за дишло. В отвір на задньому його кінці знизу забивався дерев'яний клин — ральник (зуб, кописть). Ральник скріп-лювався з дишлом розпіркою (жабкою). Зверху в отвір заднього кінця дишла забивався держак (чепіга). На раль-ник набивався залізний симетричний наральник (у старо-давніх варіантах його не було, і робочою частиною слугував безпосередньо ральник, кінець якого був загострений і об-палений) .

Рало з полозом відрізнялося від безполозового розта-шуванням ральника та способом його з'єднання із стеблом. У нього стебло забивалося в отвір на держаку, що був зігнутим продовженням ральника і становив з ним єдине ціле. Розташовувався ральник горизонтально й майже паралельно до стебла, утворюючи підошву, на якій стояло знаряддя. Хоч полозове рало дещо зручніше в експлуата-ції, між знаряддям обох типів не було суттєвої різниці. Генетичне обидва типи взаємопов'язані. Відомі варіанти рала, котрі конструктивно стоять між ними.

Однозубе рало було простим і легким знаряддям. Для роботи ним достатньо було пари волів чи коней або навіть тільки одного вола чи коня. Значне поширення його в другій половині XIX ст. у бідняцьких господарствах пояснюється саме цією особливістю, а також традиціями поєднання відвального і безвідвального способів обробітку ґрунту. Плугом, що перевертав шар ґрунту, орали цілину, толоку, перелоги, тобто важкі ґрунти; ралом (безвідвальним зна-ряддям) здійснювали повторний обробіток лану, «довжили» його і «поперечили» з метою розпушування ріллі, тобто використовували його як культиватор.

Багатозубі рала, що були досконалішими й продуктив-нішими знаряддями, поділялись на три типи: бороноподібні; граблеподібні; з трикутною рамою.

Рала першого типу (поширені головним чином у смузі переходу від Полісся до Лісостепу) складалися з тривал-кової бороноподібної рами. У кожний валок знизу був забитий ральник. Рала другого типу нагадували великі граблі.