Вони складалися з гранчастої нетовстої колоди, дов-жиною до метра, у яку знизу забивалися ральники (зуби, башмаки), звичайно три — п'ять, іноді до 10. В отвір на жердині колоди забивалося дишло (вія). Іноді один із трьох ральників забивався не в колоду, а в дишло, недалеко від з'єднання останнього з колодою. Таке рало називалося трійчаком (три ральники, розташовані трикутником). Рала третього типу складалися з дерев'яної трикутної рами, у яку знизу були забиті ральники — клиноподібні бруски. Іноді передній гострий кут рами зрізувався й додавалась поперечка — тоді рама набувала форми трапеції.
Традиційні сохи, що застосовувалися на Поліссі й подекуди на Лівобережжі, мали два типи. Перший — це безпередкова соха з голоблями (вобжами) та непорушне встановленою полицею (одноколка, московка, плашка), де замість дишла були голоблі, а робоча частина (розсоха) своїм заднім кінцем забивалася у поперечний брусок. Сохи другого типу мали дишло, і розсоха забивалася знизу в отвір на задньому його кінці. Такі сохи, відомі в літературі як українська, литовка, або поліська, мали дерев'яну поли-цю і до неї припілок — клиноподібну дощечку. Були вони нерідко і з передком — так звана coxa-рогач. На кінці розсохи набивалися залізні сошники. Робилися сохи з дво-ма ручками. Поліський тип сохи був поширений на всій території українського Полісся, крім північної його части-ни — Новгород-Сіверського, Глухівського й частково Кролевецького повітів, а також деяких суміжних тери-торій інших повітів Чернігівської губернії, де, як і по всій Лівобережній Україні, застосовувався інший тип сохи — одноконка.
З 80—90-х років XIX ст. у зв'язку з появою фабричних плугів та культиваторів традиційні знаряддя обробітку ґрунту зазнали удосконалення. Так, у плугах дерев'яна полиця була замінена залізним відвалом, чересло почали кріпити бандажем із гвинтами і гайкою тощо. У великому різноманітті модифікованих плугів виокремлюються два типи. У першому корпус мав форму чотирикутника, що утворювався залізним пруттям (колоністські плуги). У плугах другого типу (подільських, або західноукраїн-ських) основу корпусу становив задній кінець гряділя, до якого пригвинчувалися знизу полоззя, а зверху чепіги. Ко-лоністські плуги залишалися з вигнутим гряділем, у за-хідноукраїнських гряділь стали робити прямим. На По-ліссі з кінця XIX ст. соху почав витісняти кустарний по-ліський плуг — подібний до традиційного плуга з дерев'я-ним гряділем, але позбавлений колісного передка. Цей плуг уже мав залізний відвал. Модифікації зазнали й інші знаряддя обробітку ґрунту.
Однозубе рало обох типів із приладнанням по боках поли-чок перетворилося на обгортай просапних культур, особли-во картоплі. Те ж трапилось і з обидвами типами сохи. Рало з трикутною рамою, продовжуючи вдосконалюватися під впливом фабричних знарядь, з заміною дерев'яних раль никш на залізні та гачка, за який чіплялося,— на регуля-тор глибини (гребінку) — перетворилося на досить поши-рений в Україні драпак — простіший культиватор.
Зернові культури в Україні сіяли восени (озимина) та навесні (яровина). Восени сіяли здебільшого жито та пше-ницю, решту рослин — як ярові. Існували досить усталені уявлення щодо часу сівби, який визначався народним сіль-ськогосподарським календарем. Так, вважалося ідеальним сіяти жито не пізніше вересня. Цей місяць називали житосієм. «Хто посіяв до Богослова (24 вересня за ст. ст.),— говорилося в народному прислів'ї,— той не варт доброго слова». Початок весняної сівби припадав звичайно на день Теплото Олексія — ЗО березня. Хоча на практиці строки початку сіву залежали повною мірою від ранньої чи піз-ньої весни і відрізнялися по різних кліматичних зонах.
З початком сіву, першим виїздом у поле було пов'язано чимало прикмет, обрядів і звичаїв. Деякі з них (наприклад, просипання насіння проса через вогонь перед сівбою) мали раціональний характер, інші були пов'язані з забобон-ними уявленнями, мали магічну спрямованість. Так, неба-жаним вважалося засівати поле у вербну неділю. У день виїзду в Поле селянин одягав чисту білизну, іноді з цього приводу не топили піч тощо.
У зонах Лісостепу і Степу сіяли з сіви — мішка, що висів на мотузці через ліве плече спереду і вміщував близько 20 кг насіння. У Карпатах роль сіви виконувала здебіль-шого айстра — дещо менший строкатий мішок, у якому звичайно носили інші речі. На більшій частині Полісся І в ряді районів Лівобережжя сіяли з сіваньки — спеціаль-ної коробки, що була зроблена з лубу, кори або соломи. Невеличкі ділянки іноді засівали з відра. На Буковині застосовувався призначений для цього скопець — відро з одним вушком. Сівба зернових культур була справою виключно чоловічою (тільки у гуцулів поряд із чоловіками сіяли й жінки).
При обробітку ріллі значна роль надавалася бороні. Іно-ді нею розпушували грунт перед сівбою («скородили»), а опісля — волочили, закриваючи насіння й вирівнюючи лан. Існувало три різновиди борін: традиційні, традиційні модифіковані та фабричні. Найбільш поширеним до 80-х років ХІХ ст. типом традиційних борін була рамкова (валкова) борона. Вона складалася з чотирьох — шести по-вздовжніх дерев'яних брусків (валків, билець) та двох — п'яти поперечних планок — глиць. На їх перехрестях знизу були забиті дерев'яні кілки (зубці, чопи). За формою валкова борона наближається до прямокутника, інколи — до трапеції. На Поліссі переважав інший тип, так звана борона-плетена — з попарно узятих та навхрест перепле-тених гнучких лозин, у перехрестях яких були прив'язані кілки. Спереду така борона мала напівкруглу форму. На невеличких ділянках інколи волочили гіллякою — обруба-ною гілкою терену, груші тощо.
На кінець XIX — початок XX ст. гілляка вийшла з ужитку, менше стала застосовуватись й