У циклі землеробських робіт українців значне місце посідали догляд за рослинами, їх поливання і особливо прополювання. Картоплю, буряк, кукурудзу та городні культури пололи за допомогою ручного знаряддя — сапи. Традиційна українська сапа мала найчастіше форму рів-нобічного трикутника з прямим або дещо овальним лезом. Вона характеризується «глухою» конструкцією, тобто полотно і вухо для держака зроблені з суцільної залізної пластини. На початку XX ст. поширилися модифіковані сапи, у яких полотно і рулька (трубка для держака) були з'єднані заклепками. Модифікована сапа була за формою найчастіше трапецієподібною.

На території України здавна відомі два основних види знарядь збирання врожаю — серп і коса. Серп є стародав-нім знаряддям і був спочатку кремінним, потім бронзовим, а згодом став виготовлятися із заліза. У XIX — на почат-ку XX ст. в українців застосовувався більш досконалий різновид залізного зазубреного серпа. Раніший різновид його, з гладким лезом (косак), зустрічався як залишок минулого і застосовувався для підсобних робіт. Зазубреним серпом жали жито, пшеницю, ячмінь аж до середини 20-х років, а подекуди і пізніше. Гречку, горох, овес, просо, а іноді й зріджені жито та пшеницю косили косами. Україн-ці використовували велику косу — литовку, що належала до «європейського» типу (виготовлення цих знарядь вже з XVIII ст. було монополізоване фабричною промисло-вістю). Були дещо коротші і довші коси. Трави, а також низькорослі зріджені хліба косили голою косою, тобто без додатку інших пристосувань. При збиранні колосових, особливо якщо вони були густі й високі, до коси додавалися три-п'ятизубі грабки або однозубий лучок (крюк).

Серпами жали і жінки, і чоловіки. Косили виключно чоловіки, оскільки ця робота вимагала значної фізичної сили та вміння настроювати («клепати») косу. Остання робота виконувалася на спеціальній наковаленці — бабці. Точили косу бруском та мантачкою, що косарі носили у футлярі за поясом — кушці. Початок жнив (зажинки), як і їх завершення (обжинки), супроводжували циклом обря-дів, відповідними піснями тощо. Зжатий або скошений хліб згрібали й в'язали в снопи перевеслами за допомогою неве-' личкого кілочка — цурки. Згрібали збіжжя дерев'яними граблями. У кінці XIX — на початку XX ст. в господарст-вах поміщиків та заможних селян стали застосовувати жниварки (крилатки, або лобогрійки), а подекуди й кінні фабричні граблі — гребки. Поставлені вертикально й підсушені протягом кількох днів снопи у хрестях, п'ятках, бабках (5 10 снопів) складалися потім горизонтально у полукіпки (30 снопів), а іноді — в копи (60 снопів).

Висушені снопи звозили на возах та гарбах на тік, у клуні, двори, а в степових районах — на влаштовані для молотьби в полі гармани — утрамбовані, змащені глиною площадки. Головним і найдавнішим знаряддям молотьби в українців був ціп, що складався з держака й прив'яза-ного до нього ремінним шнурком бияка. У степовій та лісостеповій зонах починаючи з XVII ст. молотили також кам'яним гранчастим котком — гарманом. У цих же зонах для молотьби застосовували молотильну дошку — терку (диканю) або молотили гоном худоби (посеред току заби-вався стовп, до якого на довгих поводках прив'язували коней, котрих ганяли то в один, то в інший бік). Віяли зерно за допомогою дерев'яних лопати або совка, кидаючи його проти вітру. При транспортуванні збіжжя, роботі на току, складанні снопів широко використовувалися однозубі (однороги, рожни), тризубі (трійчаки) та п'ятизубі дере-в'яні вила. На Півдні були відомі такі різновиди вил, як набоїни, башбармак та семиріжкові (карпологи). Згодом в Україні почали з'являтися ручні молотарки та віялки, а також кінні та парові молотарки.

Очищене зерно зберігалося у коморах, у бідняків — на горищі хати або в сінях у солом'яниках — вертикально поставлених плетених з соломи діжкоподібних посудинах. У кінці XIX — на початку XX ст. як релікт відомі були і зернові ями — глибиною до 3—4 м випалені зсередини й виложені корою глекоподібні ями для зберігання зерна.

Картоплю та інші овочі копали за допомогою лопат, кидали у корзини або відра та зсипали в погреби. В Україні були поширені два головних різновиди погребів: ямний, до якого спускалися драбиною і який мав покрівлю (погріб-ник), і похідний (варіант: склепований), що мав шию, з якої вели до погреба східці. На Західному Поліссі овочі зберігали подекуди в стебках — невеличких зрубних, спе-ціально призначених приміщеннях.

Переробка зерна на борошно та крупи здійснювалася головним чином на вітряних, водяних і наплавних (ладейних) млинах. Українські вітряки XIX —початку XX ст. мали два типи: споруди, що поверталися всім корпусом за вітром,— стрижневі, і ті, у яких, за вітром повертався лише дашок з крилами,— шатрові. Просо на пшоно пере-робляли на так званих топчаках, що приводилися в дію конем, якого водили по спеціально влаштованій у вигляді кола споруді. Якщо хотіли одержати невелику кількість борошна, зверталися до стародавнього ручного млинка — жорен. Крупи у невеликій кількості товкли у ступах. На Правобережжі більш поширеною була ножна ступа, на Лівобережжі й Поліссі — ручна. Із зерен соняшника, коно-пель та льону били (вижимали) на спеціальних пресах — малобійнях, олійнях — рослинну олію.

Протягом XX ст. у землеробській культурі