Але при цьому існують і певні втрати. Наприклад, водя-ні млини і особливо вітряки могли б бути ефективно вико-ристані і в наш час. Послаблення міжпоколінної транс-ляції призвело до призабуття багатьох цінних землеробсь-ких навичок та агротехнічних засобів. Хімізація сільського господарства, надмірне захоплення штучними добривами та гербіцидами призвели до забруднення продуктів харчу-вання нітратами. Отже, вкрай необхідно відроджувати традиційні способи обробітку землі, очищення ланів тощо. А головне, що заслуговує на наслідування,— це бережне й шанобливе ставлення наших предків до навколишнього середовища, рослинності й особливо землі, яку вони нази-вали «годувальницею», «матінкою», «святою».

4. Традиційне тваринництво

Із землеробством в українців було органічно пов’язане скотарство. «Як будуть корови, то будуть і бич-ки — не голодні діточки»,— твердить українське народне прислів'я. У кожному дворі тримали, якщо дозволяли майнові умови, обов'язково волів чи коней, корів, овець, свиней, різноманітну птицю. Воли і коні використовува-лися як тягло. Утримання іншої худоби давало, крім м'яс-них і молочних продуктів та вовни й шкіри, можливість селянинові одержувати гній для удобрювання ланів.

Особлива увага приділялась розведенню великої рогатої худоби. Переважала худоба української сірої степової по-роди, що була відома на території України ще з II тисячо-ліття до н. е. Поряд із цією породою були поширені поліп-шена червона степова, карлівська, білоголова українська, «швейцарська» і «голландська», холмогорська, ярослав-ська, а також м'ясного напряму, так звана черкаська, пізніше — сементальська та лебединська породи. На Гуцульщині, де через брак придатних для обробітку земель переважаючим видом господарства було скотарство, роз-водили місцеву гуцульську та інші породи корів. На Чер-нігівщині, Полтавщині та на деяких інших територіях по-міщики, а подекуди й заможні селяни у XVIII—XIX ст. вирощували велику рогату худобу на продаж, у тому числі за кордон.

З кінця XIX ст., у зв'язку з зубожінням основної маси селянства, переходом до кінної запряжки кількість великої рогатої худоби в українців почала зменшуватися.

Великого значення надавалося розведенню коней різ-них порід. У XVII ст., за свідченням Левассер де Боплана, в Україні була поширена порода смугастих (тарантоватих) коней. На Запоріжжі була виведена знаменита степова українська порода. Коня називали вірним другом, нероз-лучним товаришем, милим братом козака. Заможні козаки мали по 709 і більше голів коней. З кінця XVIII ст. в Україні стали розводити також орловських рисаків, наршикінську, мальцевську, англійську породи. На Гуцульщині перева-жали низькорослі (гуцульські) коні та високорослі, так звані бойки, або перевінники.

Місцева порода овець була представлена двома різно-видами: чорними решетилівськими (від м. Решетилівка на Полтавщині) та сірими сокольськими. З XVIII ст. спочатку на Полтавщині, а потім і в інших губерніях поширилося розведення тонкорунних мериносів, а з другої половини XIX ст. - каракульських овець. Були відомі також вівці російських і волоських (різновиди останніх: цигайські, чушки, пирнай) порід. У Карпатах розводили невеликих на зріст, невибагливих і витривалих овець так званої старої гуцульської породи, а також білих, чорних, попелястих та мішаних (гібридних) овець. Одержані з овець чорні решетилівські, як і сірі сокольські, смушки мали не тільки у Росії, а й за рубежем високу репутацію. Тонку вовну мериноських овець відправляли у великій кількості на продаж в зарубіжні країни, у тому числі до Америки. Щодо свиней, то переважали місцеві українські чорно-бурі породи, а дещо пізніше поширилися також білі англійські свині. Кіз в Україні розводили порівняно мало, гидуючи їхнім молоком.

У залежності від природних та соціально-економічних умов в Україні існувало в різний час кілька способів утри-мання худоби. У зоні Лісостепу і частково Полісся пере-важала вигінна форма випасу худоби, при якій влітку тварин зранку випускали на пасовисько, а на ніч заганяли у приміщення. Для випасу череди великої рогатої худоби (інколи й отар овець) громада наймала чабана, оговорю-ючи платню за роботу (часто натурою), порядок харчу-вання (звичайно — по черзі у власників худоби), режим і строки роботи тощо. У табунах випасали влітку і кін-ський молодняк, наймаючи чабанів-табунників. Перший вигін худоби на пасовисько, що супроводжувався урочистостями та обрядами, припадав звичайно на Благовіщення (8 квітня), Юріїв (6 травня) та Миколин (22 травня) дні і тривав приблизно до Михайла (22 листопада). Взимку худобу утримували у хлівах та стайнях.

У степовій зоні України, де до першої половини XIX ст. у зв'язку зі значною кількістю нерозорених земель тримали величезні табуни коней та отари овець, худобу випасали при теплій зимі цілорічне, для чого біля місць зимового утримання тварин залишали з літа незаймані пасовища. Колоритною була фігура чабана, одягнутого у хутряний овечий одяг, підперезаного шкіряним поясом з мідними бляхами, на якому висіли гаман, чабанський ніж, ріжок з дьогтем та джермела (пінцет) для лікування тварин. У руках чабан тримав довгу палицю — гирлигу із залізним гаком на кінці, якою він ловив овець, а також батіг. За отарою рухалася запряжена кіньми або волами -двоколісна гарба з будкою — катига, що правила за житло для чаба-нів і в який зберігалися продукти харчування, посуд, різно-манітне зілля та інші необхідні речі. Чабани для зручності об'єднувалися в артілі, обираючи отамана та кашовара.

На Поліссі, поряд з вигінною, побутувала й відгінна форма випасу худоби, при якій велику рогату