Ніхто ніколи з нашої сторони не твердив, що всі зізнання Романа Барановського правдиві, а проречистим доказом того є становище "Діла" і "Свободи"223 в справі д-ра Григора Лужницького. Ми цю справу могли знаменито використати проти "ідеологічної групи" "Нового Часу", але в почутті відповідальности того не зробили. Зізнання Романа Барановського характеризують знаменита відносини в підпіллі, без огляду на відсоток правди, який у них знаходиться. Ми інформуємо про них наших діячів, хоч ті зізнання в прикрий спосіб атакують мене особисто і деяких інших членів УНДО.

Самбірський процес міг більше прояснити справу і, на мою думку, оборона підсудних не стояла на повній висоті, бо не висвітлила багато темних сторінок нашого життя, не потягнула за язика своїми питаннями багато осіб, яких зізнання могли б причинитися до оздоровлення українського громадського життя.

Закривання болючих сторінок життя, хочби вони були найприкріші, може важко пімститися в майбутності і є опортунізмом найгіршої сорти і дуже нам жаль, що редактори "Нового Часу" того не розуміють".224

Володимир Целевич

Задовга ця і не дуже зручна своїм змістом репліка Володимира Целевича в обороні акції УНДО, змусила його перейти з наступу в оборону. Він обороняв право партії інформувати своїх членів, чого УНДО-нню ніхто ані не закидав, ані не забороняв. Воно й так інформувало своє членство в "Ділі" та в "Свободі" і могло це далі й докладно продовжувати, доки захотіло б. Але тут ішлося про таємні кнування, використовуючи самбірський процес, не тільки проти націоналістів, яких ніхто так знову не спішився боронити, але і для підбудови моральної та політичної атмосфери до дальшої політичної акції, явно покищо не висловленої, та вже націленої на угоду з польською державною владою, що півтора року пізніше, з ініціятиви частини УНДО, завершилася в т. зв. нормалізації польсько-українських стосунків і це Володимир Целевич, один з головних режисерів "нормалізації", у своєму виясненні старанно промовчував.

Зате зачепив справи й особи, що відразу втягнуло УНДО в конфлікти.

Перша відгукнулася оборона в самбірському процесі заявою-виясненням д-ра Івана Роґуцького. Не перечив він, що оборона може не все зробила, що можна було зробити в тому процесі, але зробила все, що в її силі, коли взяти до уваги, що це найбільший своєю вагомістю український політичний процес у Польщі і що його вимоги далеко переходили сили і спроможності двох тільки оборонців, котрі по своєму найліпшому вмінні і по найліпшій волі цілком безкорисно виконували цей важкий національний обов'язок.

А заміт Володимира Целевича, що процес міг би висвітлити багато темних сторінок нашого життя і що не сталося це тільки тому, що оборона не тягнула за язики поліційних свідків, неслушний і не має підстави. В карному процесі оборона обмежена тільки до процесового матеріялу і заторкати всякі питання може лише в рамках переводжених доказів. А саме та частина зізнань Романа Барановського, що, на думку "Діла", мала внести світло про розміри конфідентської та провокативної роботи, була зложена в поліційних протоколах вступного слідства, вони до процесових актів не належали, їх не вільно було відчитувати й не відчитано, отже оборона не могла й не мала права в своїх питаннях до них нав'язувати. Пробував д-р Шухевич ставити запити і голова трибуналу їх не допустив. Зокрема д-р Шухевич робив усі можливі намагання і, як відомо з преси, через поставу голови трибуналу навіть не міг докінчити своєї промови.225

Тут мусимо від себе пригадати, що на самому початку процесу навіть підсудному Романові Барановському голова трибуналу не дозволив виходити поза те, що було змістом акту обвинувачення.

"Діло" помістило листа д-ра Роґуцького в повному дослівному тексті, признало труднощі його та д-ра Шухевича, виправдувало наміри Володимира Целевича, все таки в тій своїй замітці додало:

"Одначе не маємо ніякого сумніву, що й д-р Роґуцький... є цілком добре свідомий різних недомагань оборони. Чи було, наприклад, річчю нормальною, щоб два оборонці взаємно собі перечили в справі участи Дмитра Данилишина в убивстві Тадеуша Голуфка?... Ніхто з нас узагалі не робить закиду присутним на самбірському процесі оборонцям, лише підносить деякі застереження взагалі щодо оборони..."

Також ця стаття Володимира Целевича замотала його, а посередньо й "Діло" та УНДО в неприємну пересправу з ображеними громадянами Дрогобиччини, що тягнулася довго, настроїла проти "Діла" деяку частину української суспільности і скінчилася капітуляцією Целевича.

Почалося з того, що надрукувалася в "Ділі" на домагання нарушених у честі згаданою статтею громадян ось така їхня

ЗАЯВА

"В зв'язку з зізнаннями комісара поліцй п. Дмитра Бубена в самбірському процесі, згадано за "Нашим Кличем" у Вашому щоденнику з дня 8 жовтня 1933 року у статті п. н. "На марґінесі зізнань Романа Барановського", що п. Бубен, на запит комісара Чеховского, до кого мав би звернутися його конфідент у Дрогобичі, відповів: "до Ґавдяка, Веселого і Городиського".

Тому, що не подано імени нікого з вище згаданих, ми нижче підписані стаємо в обороні нашої громадянської чести і заявляємо публічно, що ніколи не мали ніякого контакту з поліцією. Зате вважаємо, що зізнання комісара Бубена є або інсинуацією, або неправдиво передані, або мильно інтерпретовані.

Віримо, що Хвальна Редакція схоче стати в обороні покривдженої таким страшним закидом нашої громадської чести і подасть