Закінчувався цей цікавий документ такими словами: “…Інформуючи головного пивовара про вищеназвані вимоги, будучи переконаним у його відданості, доручаємо йому керівництво, сподіваємося на чесну, дієву працю, чим заслужить нашу належну доброзичливість”.

За такими принципами і працював завод, приносячи чималі прибутки дворовій казні.

У 1728 році колишні землеволодіння і маєтки князя з центром у Мукачеві переходять у власність єпископа бамберзького і архієпископа майнцького графа Лотара-Франца Шенборна. Так був покладений початок панування династії Шенборнів на Закарпатті. Розпочався і відлік нового 216-літнього періоду успішної роботи знаменитої пивоварні Шенборнів, про що читайте у наступній публікації.

Розвиток Мукачівського пивзаводу за графів Шенборнів

У 1728 році пивоварня у Підгорянах стає власністю Шенборнів. Цей рік вважається другою датою народження заводу, адже протягом наступних 216 років долею цього виробництва керували дбайливі господарники, високоінтеліґентне сімейство графів Шенборнів. На жаль, вдалося розшукати небагато архівних матеріалів цього періоду роботи пивзаводу. За розповідями підгорянців, колишніх працівників, можна висвітлити окремі моменти заводської історії.

Удосконалення і розширення виробництва, впровадження нової техніки для забезпечення високої якості пива – такі вимоги існували у господарській діяльності заводу. Якщо у XVIII сторіччі всі процеси пивоваріння виконувалися вручну, у дерев’яних чанах і бутах, то у XIX столітті на заводі з’являється обладнання з механічним приводом, парова силова установка, металеві варочні котли тощо.

У 1850-х роках споруджуються друга солодосушильня, яка використовується й по сьогодення, головний виробничий корпус (фасадна частина сучасного заводу). На початку 1900-х років завод вже випускав 1 мільйон 700 тисяч літрів пива.

Технологія пивоваріння є однією із найскладніших у харчовій промисловості. Під час перетворення ячменю та хмелю у пиво проходять складні фізико-хімічні, біохімічні, мікробіологічні процеси, які суворо реґламентуються температурними, вологісними і санітарними режимами. Їх дотримання вимагає значних затрат енергії і води. На заводі створюється потужна інженерна служба. Графська пивоварня була одною із перших промислових підприємств регіону, яка застосувала електричну енергію. У 1890 році у селі Фрідєшово (Кольчино) вже працювала заводська електростанція. Попід Чернечу гору в районі тодішнього залізоливарного заводу (нині станкозавод) був проритий тунель довжиною близько 2 км, через який вода річки Визниця потрапляла на гідротурбіну компактної, акуратно побудованої і обладнаної електростанції, розташованої в 2, 5 км від монастиря вверх по течії Латориці (тепер господарство газопроводу). Потужність генератора станції складала 200 кВт. Цікава деталь – електростанція для гарантованої роботи була укомплектована ще й газогенераторною установкою з двигуном внутрішнього згорання. Ця станція працювала до 1961 року, коли її демонтували з-за “економічної недоцільності існування малих електростанцій”.

Якість води, хоча й не головний, але один із вирішальних факторів пивоваріння. Територія біля 8 га у закруті річки Латориця за заводом сотні років служила надійною зоною водозабору. Розташовані тут колодязі спроможні були щогодини подавати понад 80 кубометрів води. У середині 1800-х років котли для варіння пива стали обігрівати парою замість спалювання під ними дров. Досить потужна котельня з паровими котлами “Бабкок – Вількокс” працювала з 1887 року упродовж більше 60 років. Спочатку потреба у холоді для бродіння і дозрівання пива забезпечувалася наповненням спеціальних карманів приміщень льодом. Лід у великих кількостях заготовлявся взимку на Латориці і зберігався у спеціальних підвалах, побудованих у гірських виробках напроти заводу. Вони збереглися по сьогоднішній день. Згодом, на початку XX століття завод був обладнаний аміачною холодильною установкою фірми “Ланг”, яка теж успішно служила виробництву понад 50 років. Крім того, була змонтована установка для виробництва льоду. Адже, піклуючись за збереження заводської марки, пиво для реалізації у торгову мережу обов’язково поставлялося з відповідною кількістю льоду.

Але повернемося до основного виробництва, де значна реконструкція була проведена протягом 20 – 40-х років XX століття. Побудували нову (третю) велику солодосушильню, у солодовні встановили обладнання для виробництва карамельного та смаженого солоду. Унікальними є 12 бродільних чанів та 42 двохярусні танки для витримки пива. Ці посудини були побудовані однією австрійською фірмою із залізобетону, внутрішні поверхні оброблялися спеціальною пивною смолкою. Значні роботи зі встановленням спеціального обладнання були виконані на інших дільницях, щоправда не все було закінчено, оскільки почалася друга світова війна. І все ж на кінець 1943 року пивоварня графа Шенборна-Бухгайма мала потужність біля 19 мільйонів літрів на рік. Технічний рівень забезпечував конкурентоздатність пива проти багатьох заводів Угорщини і Чехословаччини. Завод являв собою комплексне виробництво, де все було продумано до дрібниць. Він мав свій транспорт, спочатку гужовий, згодом перші у Мукачеві вантажівки. Відходи пивоваріння використовувалися для відгодовування худоби. Надійно діяла система збуту через свої та договірні торгові точки, бари на території області і за її межами. Завод не поставляв пиво тим організаціям, які не дотримувалися належних умов зберігання та продажу. Профілактичне обслуговування (прочистка і пропарка) обладнання для розлиття бочкового пива у барах забезпечувалося спеціальною бригадою заводу. Улюбленим місцем відпочинку і розваг для багатьох мукачівців і гостей був “пивний сад”, який діяв при заводі (де зараз в’їзд на завод). Це був ресторан з літньою терасою, танцмайданчиком, кеглями і гральними столами. Тут, під акомпонемент циганської музики пропонували смачне свіже пиво, фірмові страви і закуски.

Але чи ненайбільшої уваги варті організаторські здібності графів Шенборнів. Протягом багатьох десятиріч завжди вміло підбирали відданих їм управителів, яким повністю довіряли, хоча ставилися до них вимогливо. Це забезпечувало вагомі прибутки власнику і належні податки державі. До речі, завод сплачував податки за системою “непрямого оподаткування” шляхом