даних працівників. Так, в Статуті прав трудящих Іспанії (1980 рік) вказується, що основні права працівників включають право на невтручання в їх особисте життя. В Зобов’язальному кодексі Швейцарії міститься норма про захист особистості працівника, яка поширюється й на сферу трудових відносин, в тому числі найом. Такі розділи містились і в законодавчих актах про захист особистого життя, що були прийняті в США (1974 рік), Норвегії (1978 рік), Канаді (1985 рік) та інших країнах. Безумовно, можна погодитися з думкою про те, що персональні дані працівника мають дозволити ідентифікувати його не тільки і не стільки як людину, а перш за все як працівника, і з огляду на це персональними даними працівника слід визначати інформацію, яка має відношення до професійної кваліфікації працівника, його діловим, професійним якостям та вимогам, які можуть бути до нього пред’явлені у зв’язку із характером праці. Так, наприклад, французький закон про охорону особистої гідності працівника від 31 грудня 1992 року при наймі на роботу та в період дії трудового договору дав право роботодавцю вимагати при наймі інформацію виключно з метою визначення професійної кваліфікації працівника, і вона не повинна стосуватися його характеру, особливостей особистого та сімейного життя.
Серед інших міжнародно-правових документів, які спрямовані на захист інформації, що має характер персональних даних, можна назвати: Рекомендацію Ради Організації по економічному співробітництву і розвитку, що стосуються основних положень захисту недоторканості приватного життя та міжнародних обмінів персональними даними від 23 вересня 1980 року; Конвенцію Ради Європи від 28 січня 1981 року № 108 „Про захист фізичних осіб при автоматизованій обробці персональних даних”; Рекомендацію відносно комп’ютерних файлів персональних даних, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 14 грудня 1990 року; Директиву 95/46/ЄС Європейського Парламенту і Ради „Про захист фізичних осіб при обробці персональних даних і про вільне переміщення таких даних” від 24 жовтня 1995 року; Директиву 97/66/ЄС Європейського Парламенту і Ради „Стосовно обробки персональних даних і захисту права на невтручання в особисте життя в телекомунікаційному просторі” від 15 грудня 1997 року, Рекомендацію № R (99) 5 Комітету міністрів державам – членам ради Європи по захисту недоторканості приватного життя в Інтернеті (затв. 23 лютого 1999 року). Зауважимо, що деякі з названих міжнародних документів були предметом дослідження у вітчизняній юридичній науці [Див. наприклад: Брижко В. До питання щодо міжнародних стандартів захисту даних// Правова інформатика. – 2004. – № 2. – С. 45–52.; Пазюк А.В. Вказ. праця.].
Проте, норми щодо захисту персональних даних також містяться в ряді конвенцій, що регламентують статус фізичних осіб у міжнародному приватному праві, а саме: Європейська конвенція про громадянство (Страсбург, 6 листопада 1997 року) містить норму, згідно з якою кожна держава-учасниця може в будь-який час заявити про те, що вона інформуватиме будь-яку іншу державу-учасницю, яка зробила таку саму заяву, про добровільне набуття свого громадянства громадянами цієї іншої держави-учасниці, дотримуючись при цьому чинних законів про захист даних. У такій заяві можуть зазначатися умови, за яких держава-учасниця надаватиме таку інформацію (ст. 24 „Обмін інформацією”).
В свою чергу, статтею 30 Конвенції про захист дітей та співробітництво стосовно іноземного усиновлення від 29 травня 1993 року встановлено, що компетентні органи держави, яка домовляється про усиновлення, забезпечують, щоб інформація, яку вони мають в своєму розпорядженні відносно походження дитини (зокрема, інформацію відносно особи її батьків), а також медична карта не розкривалась. При цьому вони забезпечують доступ дитини або її представників до такої інформації під відповідним керівництвом, наскільки це дозволено законом держави.
До речі, до цього часу Україна не приєдналася до цієї Конвенції, хоча це дозволить підвищити контроль держави над процесом усиновлення, вирішити низку болючих проблем у сфері усиновлення українських дітей іноземцями, а також сприятиме вирішенню проблеми торгівлі дітьми.
ПРОФЕСІЙНА ТАЄМНИЦЯ СУДДІВ
В деяких випадках можна говорити і про професійну таємницю суддів. Так, згідно з пунктом 15 Основних принципів незалежності судових органів, судді зобов’язані зберігати професійну таємницю щодо своєї роботи та конфіденційної інформації, отриманої в ході виконання ними своїх обов’язків, за винятком відкритих судових розглядів, і їх не можна примушувати давати свідчення з таких питань. В свою чергу, Рекомендація № R (94) 12 Комітету міністрів державам – членам про незалежність, ефективність та роль суддів (прийнята 13 жовтня 1994 року) не містить жодної вказівки суддям щодо збереження суддівської таємниці. Слід погодитись з тим, що будь-які згадки про „таємницю судочинства” є „абсолютно некоректними як з точки зору букви, так і духу закону” [Кормич Б.А. Інформаційна безпека: організаційно–правові основи: Навч. посібник. – К.: Кондор, 2004. – С. 300]. Адже, гласність судового розгляду – одна із основних гарантій прав людини і громадянина, проголошена як Конституцією України, так і міжнародними актами.
Згідно зі ст. 6 Кодексу професійної етики судді, що затверджений V З’їздом суддів України 24 жовтня 2002 року, суддя не має права розголошувати інформацію, що стала йому відома у зв’язку з розглядом справи в закритому судовому засіданні. Він не може робити публічні заяви, коментувати в засобах масової інформації справи, які перебувають у провадженні суду, та піддавати сумніву судові рішення, що набрали законної сили.
Цікавим є вирішення питання про охорону персональних даних (а в даному випадку – ще й інформації, яка може становити професійну таємницю суддів) в прийнятому нещодавно Законі України „Про доступ до судових рішень” (від 22 грудня 2005 року,
