Як відомо, ці зміни обумовлені станом кредитно-грошових відносин й інфляції (сьогодні практично всі банки, які регулюють ставки, роблять поправку на інфляцію). Розрахунок дисконтного прибутку ведеться так званим методом дисконтного грошового потоку (ДГП), у відповідності з яким суми, що плануються отримати в майбутньому, перераховуються у допомогою спеціальних коефіцієнтів (коефіцієнтів дисконтування).

Практика показує, що вже сама можливість вибору показника прибутковості, який використовується в як інструмент інвестиційного аналізу, створює ситуацію неоднозначності при розрахунку додаткового прибутку ліцензіату. Проте можна стверджувати, що ця неоднозначність є більш низького порядку, ніж невизначеність у встановленні базової величини прибутковості.

Емпіричні методи. У зв’язку з труднощами, які виникають при виявленні роялті через додатковий прибуток, в практиці торгівлі ліцензіями широко застосовуються емпіричні методи. Їх перевага - відносна простота, а недолік - середні показники, відірваність від конкретної ситуації, що часто приводить до помилкових результатів. Розглянемо деякі з цих методів.

Метод визначення роялті за аналогією є найрозповсюдженішим. Слід зазначити, що найчастіше зустрічаються два варіанти. Перший, коли ліцензіар встановлює роялті за прецедентами ліцензійних угод, які він раніше укладав. При цьому роялті фіксується в тому ж самому розмірі, що й раніше, незалежно від відмінностей в кон'юнктурі і умов ліцензійних угод. Такий спосіб, який означає нівелювання всіх ліцензіатів і встановлення рівня роялті (як правило, максимально можливого) єдиного для всіх покупців, застосовується в основному при монопольному становищі ліцензіара й великому попиті на технологію. Принцип збереження стандартних комерційних угод, як показує аналіз угод японських ліцензіатів за 60-ті й початок 70-х років, є характерним для великих американських і деяких західноєвропейських монополій.

Другий варіант - коли роялті призначаються ліцензіаром за аналогією з ліцензійною угодою на подібну продукцію між третіми фірмами. Особливого досвіду в цьому набула Японія.

До середини 70-х років інформація про комерційні умови ліцензійних угод японських фірм публікувалася Міністерством зовнішньої торгівлі і промисловості Японії. Проте вона була вкрай обмеженою, не дозволяла з достовірністю встановити справжню ціну ліцензії. Зараз використання цього методу має певні труднощі, бо припинено регулярну публікацію даних про роялті.

Недоліки емпіричних методів призвели до того, що деякі дослідники стали пропонувати компромісні варіанти розрахунку роялті, які допомагають уникнути складних обчислень роялті, підвищити їх точність і надійність в порівнянні з емпіричними методами.

Перераховані вище методи визначення роялті не вичерпують усіх способів, які використовуються в практиці міжнародної торгівлі і застосовуються для встановлення цього найважливішого параметра розрахунку ціни ліцензії. Крім того, комерційний аналіз провідних компаній при купівлі-продажу обмежується розрахунком роялті.

Так, наприклад, рішенню ліцензіара про продаж ліцензій передує аналіз і вибір оптимальної форми виходу на закордонний ринок. Оскільки розмір роялті безпосередньо впливає на дохід ліцензіара, то його зменшення нижче певної межі може зробити варіант ліцензійної угоди менш прибутковим, ніж інші. Таким чином, в кожній конкретній ситуації існує ліцензійний розмір роялті, який прийнятий для ліцензіара і розраховується також багатьма продавцями ліцензії.

Є об'єктивні межі зміни роялті, в яких ліцензійна угода вигідна для всіх сторін. Встановлення меж взаємоприйнятих розмірів роялті є одним із найважливіших завдань комерційного аналізу, який включає такі моменти, як вибір оптимальної форми платежу, вибір найкращого ліцензіата, встановлення єдиного роялті для декількох ліцензіатів, визначення доцільного обсягу прав і гарантій, які надаються згідно з ліцензійною угодою тощо. Вміння користуватися всіма перерахованими засобами підчас підготовки до підписання угоди забезпечить прийняття правильних рішень, максимальну ефективність ліцензійних операцій.