Інформація, її поширення і масовий вплив набувають дедалі зростаючого значення у міжнародних відносинах. Так, наприклад, провал миротворчої операції у Руанді в 1994 році американські дослідники схильні пояснювати тим, що силам ООН не вдалося блокувати "пропаганду ненависті", яка спричинила масову різанину і 800 тис. жертв [4]; з іншого боку, спроба попередити повторення цієї помилки в Боснії-Герцеговині у 1997 році, коли сили НАТО захопили сербські теле- та радіоретранслятори, мала лише частковий успіх: серби використовували мобільні передавачі, і повністю витіснити їх з інформаційного простору не вдалося [5].

Подібні міркування наштовхують американських дослідників на висновок про необхідність "розділяти політичний і військовий аспекти" безпеки і особливу увагу (в тому числі під час миротворчих операцій) звертати на опанування інформаційним простором [6]. Такі настанови у політиці єдиної сьогодні наддержави створюють додаткові підстави для занепокоєння інших держав: політика "подвійних стандартів", глобальні "національні інтереси" та інші атрибути наддержавності роблять інформаційне втручання США у справи тієї чи іншої країни залежним тільки від суб'єктивного рішення [7]. Навіть європейські партнери США були обурені звісткою про існування системи глобального електронного стеження "Ешелон" з центром у Великобританії, яка дозволяє здійснювати моніторинг електронних повідомлень; західні європейці побоюються, що ця система використовується для промислового шпіонажу [8].

Поєднуючи усі зазначенні чинники, доходимо висновку: "інформаційна ера" характеризується тим, що в суспільстві широко розповсюджується інформація, яка впливає на зв'язки між членами суспільства, визначає якість самого суспільства - і не може бути вилучена звичними методами.

Однак завданням держави й у інформаційну еру залишається захист життєвих інтересів її громадян і суспільства, яке вона представляє. Зважаючи на специфічність сфери регулювання - інформаційні відносини, - такий захист є нелегким завданням. Демократична держава повинна віднайти баланс між правом громадян "шукати, отримувати і використовувати будь-яку інформацію та ідеї з будь-яких засобів інформації, незважаючи на кордони" [9] і необхідністю дотримуватися вимог "національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, охорони здоров'я населення, захисту репутації або прав інших людей, запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, підтримання авторитету і неупередженості правосуддя" [10].

Більше того, кожне суспільство об'єктивно зацікавлене у збереженні своєї мовної та культурної самобутності, що в умовах глобального інформаційного простору і легкості транскордонних впливів є досить важким завданням.

Зрештою, держава покликана виконувати також традиційні завдання підтримання безпеки у галузі інформації: обмеження поширення таємної і конфіденційної інформації, боротьба з пропагандою і спробами підірвати державний лад, забезпечення цілісності суспільства, підтримка правопорядку, запобігання маніпуляціям свідомістю громадян через інформаційні канали.

Не будемо торкатися технічних аспектів дотримання інформаційної безпеки - засобів попередження витоку інформації, способів її захисту, прийомів стеження і боротьби з таким стеженням. Це - тема окремої розмови. Натомість варто звернути увагу на гуманітарні аспекти інформаційної безпеки, які часто обминаються дослідниками: вплив інформаційних потоків на єдність і самобутність змістового простору суспільства - і, відповідно, засоби знешкодження негативного впливу на нього.

Можливі відповіді

Розмаїття способів донесення інформації до користувача в сучасному світі змушує підходити до питань інформаційної безпеки комплексно. Держава, заклади освіти і сім'я в інформаційну еру втратили монополію на соціалізацію громадян, на вплив на їх світогляд тощо. Як наслідок, у сучасних (інформаційних) суспільствах можна говорити про існування своєрідного "ринку ідей", на якому продавцями виступають виробники інформації та її постачальники, а покупцями - аудиторія [11]. Така аналогія доволі зручна для визначення ролі держави в інформаційному просторі та тих важелів, за допомогою яких вона може впливати на цей простір.

З одного боку, держава створює правила гри на ринку ідей через ухвалення законів, проведення цензурної політики тощо. Але з іншого, зважаючи на згадані вище особливості глобалізації і доступність джерел інформації (зокрема масової), держава не може монопольно визначати правила поширення інформації, і часто змушена пристосовуватися до ситуації, створеної виголошенням позиції і діями ЗМІ, користувачів Інтернету, провідних постатей культурного життя тощо.

Зрозуміло, що будь-яка держава намагається захищати свої інтереси в інформаційному просторі і використовувати засоби інформації для досягнення своїх цілей. Тому про вплив держави на ЗМІ, пряму чи опосередковану цензуру (байдуже, з яких мотивів: політичної благонадійності чи "попередження пропаганди насильства і порнографії"), заходи пропаганди і контрпропаганди забувати не доводиться. Натомість слід визнати, що ефективність заборонних і обмежувальних заходів неухильно знижується. Це підтверджує і провал спроб запровадити цензуру в Інтернеті, і неефективність контролю за національними радіо- та телепрограмами (засоби супутникового зв'язку, послуги Інтернету стають дедалі доступнішими, що робить цензуру у окремо взятій країні безглуздою; а контроль за розповсюдженням засобів зв'язку занадто коштовний і заздалегідь неефективний; це засвідчує, зокрема, провал спроб СРСР обмежити трансляцію західних програм на свою територію).

Відтак обмежувальні заходи можуть досягти одного - збідніння національної складової інформаційного поля. Але це тільки шкодитиме інформаційній безпеці держави, оскільки на місці витісненого національного продукту з'явиться закордонний - в тому числі і спрямований проти інтересів держави чи суспільства. Спроби ж обмежити поширення закордонного інформаційного продукту неодмінно викличуть проблеми у стосунках із сусідами і зіграють на руку виробникам цього продукту: увага до нього влади створить додаткову рекламу і тільки підвищить попит на цей продукт.

За таких умов найбільш ефективною для держави є стратегія активного учасника на інформаційному ринку - виробництва власного продукту, просування його на ринку, - а також захист і підготовка "споживачів" до сприйняття інформації (через особливості освіти, рекламні і