Також слід наголосити на необхідності внесення змін у законодавство про статус журналіста. По-перше, надати журналістам більших прав щодо доступу до будь-якої інформації у органах влади та місцевого самоврядування, яка не становить державної чи військової таємниці (щодо комерційних структур - комерційної таємниці). Вичерпний перелік інформації, що може бути віднесена до цих категорій, має визначатися відповідним законом. Також слід закласти механізми захисту журналістів, зокрема встановивши відповідальність посадових осіб за утиски законних прав журналістів на доступ до інформації, а також за посягання на їх життя, свободу, майно і за створення перешкод у їх роботі та вплив на неї (зокрема шляхом цензури).

Особливо слід підкреслити неприпустимість запровадження більш жорстоких правил реєстрації ЗМІ, нових зборів з них (як-от "за використання радіочастот"). Підстави притягнення журналістів і ЗМІ до відповідальності (за поширення явно неправдивої інформації, матеріалів, що шкодять суспільному здоров'ю і моралі, підривають конституційний лад чи розпалюють міжнаціональну ворожнечу) мають бути вичерпно визначені у законі. Неприпустиме створення органів прямої чи непрямої цензури; повноваження Державної ради з телебачення і радіомовлення - органу, передбаченого у Конституції, - мають бути максимально докладно визначені законом.

Ці кроки можливо і необхідно здійснити вже у найближчий час. Вони дозволять журналістам і ЗМІ в цілому почуватися більш безпечно, бути менш залежними від ласки чиновника чи бізнес-магната, що нормалізує розвиток ринку масової інформації в Україні.

Після здійснення таких заходів "первинного цивілізування" цього ринку можна запроваджувати механізми співпраці суспільства, держави і ЗМІ, що добре зарекомендували себе в країнах ЄС, зокрема громадського радіо і телебачення та підтримки ЗМІ державою. Лише у такому випадку створення і діяльність цих інститутів не стане додатковим важелем впливу близьких до влади олігархів на ЗМІ чи годівничкою для чиновників, що розподіляють державні ресурси, а держава дійсно виконуватиме свої первинні завдання захисту вільної конкуренції на інформаційному ринку, як це відбувається в європейських країнах.

Крім таких заходів із свідомої лібералізації інформаційного ринку, держава може вжити активних заходів на підтримку розвитку і поширення тієї інформації, повідомлень, образів і стереотипів, у яких вона зацікавлена. Так, можливе проведення широкомасштабних рекламних (чи піарівських) акцій на підтримку національного виробника інформаційного продукту, української книжки, кіно- і телефільмів.

Аби уникнути чиновничого підходу і зростання корупції у перерозподілі такої підтримки, має бути запроваджений тендерний підхід: оголошення державою теми, створення незалежного журі, яке розглядало б заявки від незалежних колективів і редакцій. За процедурами тендеру, а також витрачанням коштів його переможцями має здійснюватися як державний, так і громадський контроль.

Необхідно відмовитися від хибної думки про те, що, контролючи ЗМІ, обмежуючи доступ до Інтернету, випускаючи безбарвні сурогати і здійснюючи цензуру, можна забезпечити національні інтереси. Такі заходи пригнічують розвиток національного інформаційного сектора, роблять його неконкурентоспроможним, не здатним видати якісний і яскравий інформаційний, аналітичний чи розважальний продукт - і відтак залишає попит громадян на цю продукцію незадоволеним. Відповідно, відкриваються ніші для зовнішнього впливу - і не завжди дружнього.

Саме усвідомлення цього факту має бути ключовим при розробці підходів до посилення інформаційної безпеки на державному рівні.

Таким чином, оптимізація заходів інформаційної безпеки України вимагає посилення ролі держави. Однак йдеться не про пряме втручання державних органів у зміст, тематику, спосіб донесення інформації до користувача. Найбільш ефективними є заходи непрямого сприяння створенню різноманітного і якісного продукту, а також його просуванню на інформаційному ринку. Саме "позитивним сприянням", а не заборонами, можна заохочувати розвиток потужного і самобутнього українського змістового простору, який буде достатньо захищеним від сторонніх недружніх інформаційних впливів.

ЛІТЕРАТУРА

[1] Литвиненко О.В. Спеціальні інформаційні операції. - К., 1999. - С. 143.

[2] Vander Zanden J.W. The Social Experience: An Introduction to Sociology. - NY, 1988. - P. 312.

[3] Gaventa J. The Power and Powerlessness. - Urbana&Chicago, 1982. - P. 253-261.

[4] Snyder J., Ballentine K. Nationalism and the Marketplace of Ideas // International Security. - 1996. - Vol.21. - No.2. - P. 31.

[5] Bosnia's Battle of the Airwaves. - URL: http://www.cnn.com/world/20 /bosnia/index.html

[6] Nye J.S., Owens W.A. America's Information Edge // Foreign Affairs. - 1996. - March/April. - Р. 23.

[7] Parenti M. Inventing Reality: The Politics of New Media. - St.Martin's Press, 1993. - P. 186.

[8] Rivero M. Echelon: Online Surveillence. - URL: http://fire.net.nz/echelon.htm

[9] Див.: Ст.19 Універсальної декларації прав людини (1948), ст. 19 Пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966) // Humana Ch. World Human Rights Guide. - Oxford, 1992. - P. XII.

[10] Див.: Ст.34 (ч.2) Конституції України (1996) // Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. - К., 1996. - С. 20.

[11] Snyder J., Ballentine К. Op. cit. - P. 30-31.

[12] Цит. за: Литвиненко О.В. Назв. праця. - С. 153.

[13] Почепцов Г.Г. Теорія комунікації. - К., 1996. - С. 123.

[14] McCubbins M.D., Noll R.G., Weingast B.R. Administrative Procedures as Instruments of Political Control // Journal of Law, Economics and Organization. - 1987. - Vol.3. - №2. - P. 250-277.

[15] Головаха Є.І. Стратегія