Ці положення надають прибережній державі дуже широкі права, більша частина споруд в зоні, якщо й не всі, можуть розглядатися як призначені для економічної мети чи як такі, що заважають здійсненню законної діяльності прибережної держави, і таким чином їх спорудження буде підпадати під дозвіл прибережної держави та “виняткову юрисдикцію”.

Що ж стосується спеціального змісту майбутнього режиму (враховуючи при цьому очевидне підкреслювання в даному контексті виняткової компетенції прибережної держави), то положення ст.60 можуть бути сумовані наступним чином: 1) спорудження штучних островів, установок та споруд не може здійснюватись без дозволу прибережної держави; 2) будь-яка діяльність у винятковій економічній зоні, яка або безпосередньо пов’язана з використанням та експлуатацією штучних островів, установок та споруд, або стосується поведінки персоналу, який знаходиться на них, повинна здійснюватись у відповідності до законодавства прибережної держави; і що можна вважати спірним – 3) лише прибережна держава може здійснювати фізичне втручання (чи дозволяти таке втручання) по відношенню до діяльності на островах, установках та спорудах (на відміну від втручання стосовно суден). Оскільки дана схема не виключає повністю застосування конкуруючого законодавства “держави прапора”, “держави національності”* слід особливо підкреслити, що прибережна держава має, до прикладу, право встановлювати будь-які, якими би вони не були суворими, умови по контролю над забрудненням для спорудження, експлуатації та використання штучних островів, установок та споруд в своїй винятковій економічній зоні.

Прибережна держава може встановити, як це вже було передбачено Конвенцією про континентальний шельф 1958 р., “розумні зони безпеки” довкола штучних островів, установок та споруд. Такі зони повинні “розумно співвідноситися” з характером та функцією островів, установок і споруд і не можуть, як правило, перевищувати 500 М. (ст.60, п.5). В зонах безпеки прибережна держава може вживати відповідних заходів для забезпечення безпеки як судноплавство, так і штучних островів, установок, споруд”. Як видається, зона безпеки може бути повністю закрита для міжнародного судноплавства.

Зрозуміло, що вразливість морського середовища в різних районах, морях може бути різною. Тому рівень встановлених для його захисту стандартів, придатний для більшості морських районів, для деяких районів може виявитися недостатнім. Для цих районів, в які входять моря, які мають обмежений зв’язок з океаном, і в яких судноплавство до того ж часто буває інтенсивним, повинні встановлюватися режими, які враховують їх особливі умови. На такі “особливі райони” повинні не лише поширюватись загальні норми охорони морського середовища, але діяльність в них, враховуючи виняткову створювану нею тут небезпеку, повинна регулюватися більш суворими правилами.

Хоча початкові елементи концепції “особливих регіонів” можна побачити вже в Конвенції по запобіганню забруднення моря нафтою 1954 р., яка встановила “заборонені зони”, своє оформлення вона отримала лише на Конференції ІМКО по запобіганню забруднення моря 1973 р. В прийнятій на цій конференції Конвенції МАРПОЛ передбачені п’ять “особливих районів” – Середземне море, Балтійське море, Чорне море, Червоне море та район “заток” (Персидська затока) – хоча не всі ці регіони підпадають під одні і ті ж положення конвенції.

В загальній структурі Світового океану місце особливих зон, передбачених п.6, ст.211 Конвенції ООН, обмежене винятковою економічною зоною. Конвенція не містить жодних положень про можливості встановлення особливих районів ні в територіальних водах, ні у відкритому морі.

Для того, щоб встановити особливий район, необхідно виконати ряд вимог. Перш за все мова мусить йти про “певний, чітко визначений район..., в якому за визначеними технічними причинами, пов’язаними з океанографічними та екологічними умовами, а також з використанням цього району чи захистом його природних ресурсів вимагається прийняття спеціальних обов’язкових заходів для запобігання забрудненню із суден. Іншими словами, межі особливого району повинні бути чітко позначеними, а його встановлення повинно бути викликане достатньою необхідністю вжиття спеціальних заходів.

Далі, якщо навіть не виникає ніяких сумнівів у необхідності встановлення особливого району, прибережна держава повинна звернутися до “компетентної міжнародної організації” для отримання її згоди. Такому зверненню повинні передувати “відповідні консультації через компетентну міжнародну організацію з будь-якими іншими зацікавленими державами”. Організація ж повинна прийняти рішення за отриманим зверненням прибережної держави протягом 12 місяців.

Передбачені Конвенцією ООН особливі райони можуть встановлюватись лише для контролю над забрудненням із суден. В таких районах, окремі загальних норм, застосованих по відношенню до виняткової економічної зони в цілому, на судна поширюється також дія деяких, хоча і обмежених, додаткових положень, які приймаються прибережною державою.

З цією метою в Конвенції ООН проводиться відмінність між двома видами норм. По відношенню першого з них в Конвенції передбачається, що прибережна держава “може прийняти... закони і правила для запобігання, скорочення і збереження під контролем забруднення із суден, здійснюючи такі міжнародні норми та стандарти чи практику мореплавання, які визначаються компетентною міжнародною організацією застосовними по відношенню до особливих районів” (ст.211, п.6 ”а”).

Якщо врахувати, що в процесі переговорів з даного питання був досягнутий делікатний баланс, то не доводиться дивитись певній неясності приведеного положення. Початково закладена в ньому ідея заключалась в тому, щоби прибережна держава, встановлюючи “новий особливий район, могла б автоматично поширити на нього дію норм щодо особливих районів, які містяться в конвенції МАРПОЛ.*

В цілому регулювання питання стосовно особливих районів було тісно пов’язане з питанням про арктичні води. Канадське законодавство 1970 р. акцентувало увагу міжнародного співтовариства до арктичних вод. Ці питання були згодом підняті на ІІІ Конференції ООН і скоро змінили важливе місце в переговорах