Принцип "складуваної парасольки" здійснюється тим легше, чим менша кількість компонентів на вищих рівнях повідомлення (частин, розділів) і чим чіткіше виділені окремі "тези".

Зв’язок через перші речення відповідних абзаців - можливо, єдиний спосіб, що органічно відповідає людській здатності сприймати значні, протяжні фрагменти мовлення (усного чи писемного). В рамках семантико-синтаксичного цілого думка отримує більш чи менш повний розвиток, але при цьому вона віддаляється від своїх витоків. Щоб почати нову думку (або новий аспект, чи новий поворот її), потрібно повернутися до початку, тобто до першого речення.

Початкові речення слугують своєрідним двигуном сюжету, розвитку думки і основним засобом зв’язку поміж різними семантико-синтаксичними цілими. Ці речення виступають як основний засіб, що організовує і цементує текст, зв’язує його частини в одне ціле. В ієрархії речень, які будують текст, початкові речення різних семантико-синтаксичних цілих - це ключові, опорні пункти"[52].

Початок фрази також ніби ключ до неї. Підкреслити характер логічного зв’язку фрази з попередньою простіше за все, почавши фразу з відповідного сполучника. Сполучник, який стоїть на початку речення, забарвлює своїм логічним змістом все речення. Початок фрази слугує і для побудови протиставлення. Інакше кажучи, він допомагає розкрити будову змісту. Детермінуючі члени, які наводяться на початку фрази, належать не до граматичного підмета чи присудка, а до змісту фрази в цілому. Частіше за все вони стають її логічними підметами. В цьому виявляє себе боротьба поміж стандартною схемою передачі інформації, яка виражається мовною конструкцією, і процесом творчого мислення, яке втілюється в тексті.

Таким чином, комунікативний вузол і схема "складуваної парасольки" - основа механізму читання по вертикалі.

Третій вимір тексту - вглиб.

Тут потрібно зупинитися на двох питаннях. Якщо зв’язок позначаючого і позначуваного в слові у мові має умовно-рефлекторний характер і мовний знак тому звичайно губить зв’язок із своєю початковою внутрішньою формою, то в тексті, у мовленні і справа стоїть інакше - його зміст будується вперше і унікальне.

У людини, яка володіє мовою, є рефлекс на слово, але рефлексу на даний текст просто ніколи було виробитися. Тому в тексті повинно бути дещо, що поєднує зміст і експоненти, поміж котрими, повторюємо, немає рефлекторного зв’язку. Вглиб текст виглядає як двопланова, але тришарова структура. При цьому плани тексту (план виразу і план змісту) - явище двобічне, шари ж, експоненти, концепти, однобічні. Для виразу змісту використовуються слова і граматичні конструкції з їх експонентами і концептами. Шар же творення представлений концептами, які породжують в своєму сполученні зміст. Концепти, таким чином, слугують, ланкою, що поєднує план виразу і план змісту. Вони є означуваним для експонентів і означаючим для змістів.

Ще Арістотель відрізняв помилки думки (тобто плану змісту, шару суті) і помилки мовлення, (тобто плану виразу). Якщо помилки думки належать виключно до плану змісту, то помилки мовлення, виникаючи в плані виразу внаслідок його мовної недосконалості, призводять до помилок (можливих для читача і непередбачених для автора) в плані змісту. До помилок мовлення Арістотель відносив: двозначність слів, двозначність конструкції, невірне поєднання, невірне роз’єднання, двозначність вимови, двозначність флексії.

Неточності в мисленні відображають як особливості логічного процесу, так і психологічно обумовлені порушення у відображення дійсності. До них Арістотель відносив плутання запитань, коли - ми б сказали - в запитанні міститься пресупозиція невиявленого факту (навіть при відповіді "Ні!" на питання "Чи б’єте ви тепер свого батька?" зберігається передбачення, що раніше ви його били); перехід від вимовлюваного простого до вимовлюваного з обмеженням і навпаки, плутання випадкового з істотним (наприклад, "валеріанка марна при чумі, значить, валеріанка марний засіб"), помилки "не випливає", "після цього, -отже, через це", "підміна тези".

Нерідко помилка виникає із зіштовхування прямих і непередбачених автором переносних значень слів: "Взяв камінець і засвітив ним в ліхтар", "Звір, втративши голову, кусає свій хвіст", "Заховав голову в долоні, намагаючись взяти себе до рук”, "Звірятко зрозуміло, що маленька дівчинка не найбільше зло для нього", іноді це несполучність експонентів, тобто власне текстової інформації й, наприклад, характеристика прізвища: Начальник відділення міліції Шахрай, директор лікарні Скоропостижна або ж назва стіннівки в лікарні-клініці "Клінічне життя", яке викликає асоціацію з терміном "клінічна смерть".

Розділ 2.Організація твором комунікативного акту

2.1. Дія комунікативної під структури

Більш детально розглянемо побудову твору як засобу управління процесом спілкування. Такий розгляд має певні традиції. Так, Р.О. Якобсон вивів функції мовленнєвого твору із аналізу інформаційного процесу"[53]. В теорії перекладу при еквівалентних замінах, коли буквальний переклад неможливий, враховується часом не семантика конкретного висловлювання, а його функція в тексті[54].

Комунікативна підструктура усуває суперечність поміж автором та читачем в їх психологічному та естетичному ставленні до предмету твору. Ми будемо звертатися до цієї суперечності практично завжди, коли необхідно буде вивести закони цієї під структури. Так, закон послідовності в творі членів, які забезпечують увагу читача і його ідентифікацію з автором (авторським ставленням до теми твору), інтерес, формування поглядів і прийняття рішень, випливає як з послідовності подій в комунікативному акті, так і із факту суперечності між свідомістю автора і читача.

Зрозуміло, якщо така суперечність знята самою дійсністю, то реалізація цього закону відбувається імпліцитно, якщо не знята - експліцитно, і тим більш явно, що значніша суперечність.

Це дозволяє запропонувати поділ творів та видань за їх комунікативною підструктурою на чотири типи: твір і видання з розвинутим збудником уваги і форматором спільності (наприклад, рекламні твори та видання, до предмету яких читач спочатку байдужий); твори та видання