У день Чудотворця Миколая підпільники зійшли в село Спас, де мав зимувати увесь окружний провід. Для дівчат була підготовлена криївка у господаря Миколи Семотюка, а чоловіки заквартирували у бункері в іншій хаті під лісом. Десь під весну потрапив у засідку і загинув кур'єр з поштою і сталінці здогадалися, що окружний провід знаходиться десь у Спасі, хоч і стояв тут озброєний до зубів військовий гарнізон. На село впали великі облави. Соладати перевіряли кожен крок землі, кожний корч, усі забудови, обстукували стіни, стелі, зривали підлоги. Під вечір підійшли до вулиці, де перебували в криївці дівчата. Спинилися, бо настала ніч. Село було оточене військом так, що не прошмигне і миша. Пізно вночі дівчатам сказали про облаву. Вони перебралися в чисті сорочки, помолилися і з 3 гранатами напоготові чекали на ворогів. Живими вирішили не здаватися. Удосвіта облава відновилася, але криївку не знайшли, хоч і чули підпільниці, як над головою гупали большевицькі чоботи.

У червні гарнізон з села вибрався і дівчата попрощалися зі своїми господарями-рятівниками. Минула осінь, якось раптово наступила зима. Випали глибокі сніги. "Христя" і "Ксеня" відправилися зимувати на Жаб'ївщину, а "Леся" залишилася в Березовах. Де зимувала - невідомо, а третього серпня 1947 року потрапила в засідку поблизу Нижнього Вербіжа і була важко поранена. Разом з нею була Бойчук Марія з Нижнього Вербіжа, але їй удалося врятуватися. "Леся" ж, зі слів Марії, бігти не могла, бо перебула перед тим важку форму тифу і була дуже ослаблена. Наказала їй рятуватися, а сама почала відстрілюватися з пістолета. Останню кулю випустила собі в голову.

У звіті станіславського партійного керівника Слоня Кагановичу від 16 серпня 1947 року сказано (переклад з російської автора):

"Вдень третього серпня на виставлену засаду біля села Нижній Вербіж, Печеніжинського району, що складалася з групи солдатів першої стрілецької роти 141 СП ВВ МГБ під командою сержанта Набаєва, вийшла невідома громадянка з кошиком в руках. На пропозицію зупинитися кинулася втікати, відстрілюючись з пістолета. Вогнем у відповідь з засади була убита. При огляді трупа встановлено, що вона - Лепкалюк І.М., 1924 року народження, пропагандист Коломийського окружного проводу ОУН на кличку "Леся". У неї вилучено пістолет "ТТ", медикаменти і естафету та ім'я №-35. Кому належить цей №-35 - установлюємо".

Навчаючись у гімназії, "Леся" квартирувала у колишнього січового стрільця, відомого фотографа і есперантиста, гімназійного учителя біології та хімії Ореста Кузьми (1892-1968). Чекісти знали про це і покликали його ідентифікувати труп убитої. Підтвердив, що вона - Лепкалюк Ірина. Але чи було це в Коломиї, чи в Печеніжині - нині ніхто не знає.

Третя сестра Ганнуся народилася 12 вересня 1931 року. Початкову освіту здобула в Косові, у 1943-1944 роках навчалася у Коломийській гімназії. Квартирувала теж у професора Кузьми, але Ірини в нього уже не було: вона закінчила гімназію у 1943 році. На Святий Вечір 1945 року, рятуючись від вивозу в Сибір, разом з мамою утекла від хати і пішла у Космач до своїх сестер. Працювала у розвідці та санітаркою у партизанському шпиталі, де лікаркою була сестра Марія, псевдо якої тоді було "Галя".

А мати з трирічною Ольгою направилася снігами до чоловіка на полонину Кринта, до якої десь дві години ходу від Жаб'я. Ще під час фронту (1944) він, усамітнившись, залишився там на постійне місце проживання. Влітку брав участь у полонинському житті, а в довгі зимові ночі до зимарки вривалися лише скажені вітри та завивання вовків. Мав якусь маржину і так зводив кінці з кінцями.

Перед Великоднем 1945 року Ганнуся супроводжувала з Космача поранених стрільців і дійшла з ними до Нижнього Березова, але простудилася і важко захворіла. Як рідну, прийняли її до себе з великою гарячкою родина Антона Пригродського, син якого Бореслав ("Лук") теж був в УПА і загинув трохи згодом, у 1948 році. Лежала десь понад місяць. По одужанні її направили у Спас у розпорядження осередку відділу пропаганди. Під псевдом "Марійка" працювала в мережі зв'язку та розвідці. Мешкала в якоїсь старенької жінки і під прізвищем Тим'як Марії, родом нібито з Микитинців, пішла до сьомого класу місцевої школи (мотивувала це тим, що в Микитинцях тоді була тільки початкова школа). Під час облав ховалася в криївці. Дуже боялася, коли чула, як над головою човгають чоботиськами москалі. Іноді її водили до криївки "Лесі", але з зав'язаними хусткою очима. Носила туди медикаменти, книжки, записки. Десь тоді, мабуть, у хаті Василя Симотюка склала присягу вояка УПА. Приймав присягу провідник "Грім" (Ярослав Василик).

Одного дня, перед кінцем навчального року, до неї прийшли стрибки і почали розпитувати про Микитинці. Коли не відповіла, хто там голова сільської ради,- заарештували і замкнули у сільській школі. Але підпільникам удалося тоді її визволити. Зі школи вночі її випустив "начальник стрибків", сільський хлопець, який пішов на службу большевикам за завданням підпілля. Прийшла в Коломию до професора Кузьми, склала іспити і записалася до восьмого класу другої школи. Літні канікули за розпорядженням підпілля перебула у Нижньому Вербіжі. Ночами до неї у помешкання приходила іноді "Леся".

Коли розпочалося навчання в школі, повернулася до професора Кузьми. По Різдві 1947 року прийшла зі школи і застала вдома гебистів, що