Повернулася з Сибіру у липні 1956 року. Маму застала на Кринті, а батька вже не було. Під час облави довго лежав у снігу, простудився і помер у березні 1952 року. Дружина викопала яму таки на полонині, але гуцули звезли небіжчика на доли і поховали коло церкви у селі Ільці. Хату в Старому Косові влада забрала ще в 1945 році, а після повернення Ганнусі порадили перебратися кудись за межі області. Поселилася у Вижниці, заочно закінчила Чернівецький університет, вчителювала на Буковині, в Дебеславцях, Корничі.

З початком українського відродження почалося для неї нове життя. У 1991 році стала секретарем осередку ТУМ імені Тараса Шевченка, зорганізувала у Воскресінцях мішаний хор (диригент Іван Гуцуляк), з її ініціативи на Луганщину відправлено 16 пакунків з українськими підручниками для шкіл. У 1990-му пікетувала Верховну Раду в Києві, збирала кошти для розкопок жертв большевицького терору в Дем'яновому Лазі, за дорученням демпартії серед інтелігенції міста та району збирала підписи колишніх членів КПСС за те, що вони осуджують ідеологію цієї злочинної партії і протестують проти її відновлення. На Всеукраїнському грудневому референдумі була спостерігачкою в селах Верховинського району.

А три дні ГКЧП пані Ганна згадує з особливим душевним трепетом. Саме тоді Коломия урочисто святкувала своє 750-річчя. І коли на другий день свята усі ЗМІ з понурою тривогою оповістили про московський заколот, здавалося, що серед коломийців запанує найголовніший і найнебезпечніший ворог - страх. Бо постала реальна загроза повернення конаючого Червоного Дракона. Але не тут то було! Після освячення кошиків з садовиною (бо було Спаса) середмістя заполонила безмежна людська повінь. Стало зрозуміло, що народ просто так свою свободу не віддасть. На площі Шевченка десятки синьо-жовтих прапорів, церковні хоругви, духовенство, багато молоді. Відчувалася напруженість, наелектризованість велелюддя, але страху не було. Після панахиди за усопшим Тарасом та освячення першої плити його пам'ятника слово надали і Ганні Лепкалюк.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала,

Година для праці настала!

Ці огненні слова безсмертної Лесі завершуються звичним "Слава Україні!", а чоловіча самодіяльна народна хорова капела медичних працівників вибухає лунким триразовим "Слава!", "Слава!", "Слава!".

13 січня 1980 року несподівано помер доктор Ярослав Хомин. У 1950-му він був заарештований і 9 місяців перебував у тюрмі, а потім його засудили до 10 років і вислали у табори Красноярська та Норильська, де працював хірургом серед політв'язнів. У 1954 році повернувся і став ведучим хірургом Коломийської центральної лікарні. У 1957-му перейшов на роботу в онкологічний диспансер завідувачем хірургічного відділу. У 1972 році йому була присвоєна вища категорія хірурга-онколога.

А в 1979 році по Коломиї прокотився рунівний вал політичних арештів. У місто прибула велика зграя київських міліціонерів та кагебистів з наперед заготовленими списками осіб, яких мали заарештувати. Основний удар нанесли по медицині. Вибирали найкращих фахівців, родичі яких колись мали якісь зв'язки чи стосунки з бандерівським підпіллям. Першого схоплили талановитого 34-річного Ігоря Хомина, що спеціалізувався по дитячій хірургії. Мав воістину золоті руки, ніхто не міг краще від нього прооперувати хворе дитя. Опери, перевернувши тисячі історій хвороби, наполегливо вишукували мерзотників, які погоджувалися фальшиво свідчити проти лікарів. Один з них засвідчив і проти Ігоря, так що дали йому нізащо чотири роки посиленого табірного режиму.

Таку жахливу душевну травму батько знести не зміг і на 66-му році життя раптово помер за кермом автомобіля. Син відбував термін у Товмачику під Коломиєю, але на похорон батька його, звичайно, не відпустили. Повернувся з таборів з підірваним здоров'ям і теж передчасно помер 4 грудня 1995 року. Зі славної лікарської династії Хоминів залишився наймолодший Зиновій. Теж хірург, працює у Косові, де його батько ставив колись на ноги поранених повстанців.

У 1981 році Ганна Лепкалюк привезла з Сибіру свою сестру Марію. Перебувала вона в будинку інвалідів і померла у 1944 році. Похована у Коломиї. Ще перед тим реабілітована.

Ганнусю реабілітували 24 березня 1992 року. Але в обласному відділі СБУ випадково наткнулися на справу Ірини і написали таку довідку: "Лепкалюк Ірина Миколаївна, 1924 року народження, уродженка Старого Косова третього серпня 1947 року була убита біля села Вербіж Нижній, Печеніжинського району під час проведення військової операції, являлася провідником Коломийського окружного проводу ОУН-УПА, була пропагандистом, мала псевдонім "Леся".

Саме з цієї довідки Ганнуся вперше дізналася про точну дату загибелі своєї сестри. Згодом були знайдені згадані вище архівні матеріали. А вже недавно люди розповіли таке. Коли чекісти вкинули на фіру тіло убитої "Лесі" хтось вночі зібрав з землі її пролиту кров і похоронив у Нижньому Вербіжі коло церкви, поставив березовий хрест. Панні Ганна на тому місці хотіла встановити пам'ятник, але через якісь конфесійні непорозуміння від свого задуму відмовилася і поставила його на цвинтарі Монастирок. Збереглося таке запрошення: "29 жовтня 1995 року о 14 годині в Коломиї на цвинтарі біля церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці відбудеться панахида і посвята пам'ятника Лепкалюк Ірині, референтові пропаганди Коломийського окружного проводу ОУН-УПА "Лесі", посмертно нагородженій постановою УГВР Срібним Хрестом Заслуги". Бо в архівах УПА віднайшли такий документ.

ПОСТАНОВА УКРАЇНСЬКОЇ ГОЛОВНОЇ ВИЗВОЛЬНОЇ РАДИ

За видатні заслуги в національно-визвольній боротьбі українського народу проти московсько-більшовицьких окупантів нагороджуються Срібним Хрестом Заслуги:

"Сталь" (Савчак Василь), крайовий провідник ОУН Буковини.

"Борис" (Легкий Григорій), провідник ОУН Коломийської округи.

"Грім" (Василь