Київська Русь здавна мала таких придворних поетiв і співців. Згадаймо хоча б Бояна, звеличеного у «Слові про Ігорів похід»:

Боян бо наш віщий

Як хотів кому пісню творити,

Розтікався мислю по дереву,

Сірим вовком по землі,

Сизим орлом попід хмарами.

(Переклад М. Рильського)

Останніми роками дослідники дедалі більше схиляються до думки, що саме «Слово про Ігорів похід» довгий час жило в усній формі, виконуючись співцями на княжих зібраннях і бенкетах.

У написаному літописцем Нестором «Житії Феодосія Печорського» мовиться, що коли той одного разу, на початку 70-х рр. XI ст., завітав до палацу великого князя київського Святослава Ярославича, то побачив артистів, котрі грали й співали, тішачи володаря та його гостей: одні — на. гуслях, інші — на органі. Можливо, такий орган і зображений на одній з фресок Софійського собору в Києві.

Час від часу в літописи та західноєвропейські хроніки потрапляли уривки пісень, створених придворними поетами та співцями. Польський історик XV ст. Ян Длугош переказав уривок пісні, складеної при дворі тестя Данила Галицького — Мстислава. Галицько-волинський літопис відкривається величальною піснею князеві Роману Мстиславичу, виконаною в дусі високих зразків середньовічної поезії. Його сини Данило й Василько мали при своїх дворах таких співців, про що довідуємося зі слів галицького літописця середини XIII ст.

Найімовірніше буде вважати, що Митуса й був таким придворним поетом, співцем великої слави, що підкреслив навіть не прихильний до нього літописець. Напевне, він виконував речитативом власні пісні під акомпанемент гуслів, арфи або лютні — так само, як славнозвісні західноєвропейські трубадури. Спадає на думку образ майже сучасника Митуси — всесвітньо відомого провансальського трубадура Бертрана де Борна (1140—1215), автора й виконавця запальних пісень-сірвент, у яких оспівувались феодальні заколоти й війни, найбільше вихвалялись князі й королі, котрі безупинно воювали — чи то з ворогами, чи то один з одним. Доживши до похилого віку, Бертран де Борн вирішив за краще вмерти від руки ворога, в бою, ніж тихо віддати Богові душу від старості у власному ліжку.

Здебільшого трубадури, особливо ті, що жили при дворах великих сеньйорів, прославляли феодальну анархію, виступали проти централізації держав, свідомо розпалювали чвари між сюзеренами та їхніми васалами. Нищівну характеристику як політикові дала найбільш знаменитому трубадурові, вже згаданому нами Бертрану де Борну, відома дослідниця історії середньовіччя О. Добіаш-Рождественська у 20-х рр. нашого століття: «На наш тверезий розум цей поет справив би враження божевільного... «Ідея» його до крайнощів елементарна. Він хоче одного: щоб навколо нього не припинялось взаємне винищення, поважає лише тих, хто б'ється, й зневажає тих, хто цього не робить». Однак було б помилковим гадати, що подібні до Борна трубадури були чистими й безкорисливими апологетами війни. Вони здебільшого відстоювали власні матеріальні інтереси, будучи володарями замків, міст і сіл, де на них працювали сотні залежних людей. Такі співці тому й розпалювали феодальну анархію, що централізація держави обмежила б їхні апетити й сваволю. О. Добіаш-Рождественська наводить красномовний приклад з життя Бертрана де Борна. Він довго бунтував проти англійського короля Річарда Лев'яче Серце, котрий відібрав у нього замок. Коли ж Річард повернув йому той замок, то де Борн почав оспівувати великодушного короля, «доблесного й відважного, якого ще не було на світі»...

Мабуть, до числа співців феодальної смути належав Митуса. Здається, правий був М. Костомаров, коли вклав до уст «славетного співця» вірші, що висловлювали надії боярських олігархів на занепад князівської влади:

Кончились віки, зілля сухеє огонь поїдає,

Хай Поїдає, хай пропадає Русь із князями.

Галицько-волинська Русь не пропала, не загинула. Того не допустив її народ, його проводирі Данило з Васильком. А от Митуса, ймовірно, закінчив свої дні у «порубі» на княжому дворі Галича. Завданий військом Данила удар по Перемишлю надовго відбив охоту у тамтешнього боярства й владики Артемія повставати проти князівської влади. Невдовзі потому втратив єпископську кафедру Артемій. Через багато років літопис повідомляє, що наступний перемишльський єпископ Мемнон виконував роль слухняного й довіреного дипломата при дворі Данилового сина Лева.

Так лаконічні рядки літопису дозволили кинути світло на мало відому сторінку культури й мистецтва Давньої Русі, одним з представників яких був бунтівний і нещасливий трубадур Митуса