Ціннісні пріоритети освіти в умовах глобалізаційних змін - силами об’єднану, а внутрі роз’єднану й непримиренну Україну

Контрольна робота - Ціннісні пріоритети освіти в умовах глобалізаційних змін

силами об’єднану, а внутрі роз’єднану й непримиренну Україну – таку розпорошену, здеморалізовану українську націю» ?10, 16?. Тому за нинішньої ситуації, коли Україна відчуває нагальну потребу в ідеях, що консолідують суспільство, зміст освіти має опиратися на кращі культурні й інтелектуальні досягнення українства. Бо саме в них знаходимо об’єктивні оцінки, відповіді на хвилюючі питання, відомості про невмирущість високих прагнень українства до “своєї правди у своїй хаті”. Оскільки освітня стратегія передбачає не лише формування в особистості інтелектуально-інформаційних компетентностей, умінь, впровадження нових педагогічних технологій, а й виховання в молоді громадянських основ, патріотичного ставлення до свого народу й Батьківщини, національної свідомості, особистої і державної гідності, то це слід робити на прикладах видатних представників українства.
Аналіз зарубіжних освітніх систем, зокрема Франції і Росії, Польщі й Англії, Німеччини й Італії, висвічує одну надзвичайно важливу складову виховання в громадянському суспільстві. Найперше те, що освітньо-виховна сфера вибудовується на історії життя і діяльності національних героїв, мислителів, митців, творців і патріотів. Національна ідентичність, незважаючи на активні, особливо в Європі, інтеграційні процеси, для жителів будь-якої європейської країни має велике значення, і вони переконані, що неможливо вважати себе європейцями, не залишаючись при цьому німцями, французами чи італійцями ?11, 333?. Навіть у США, де впродовж тривалого часу намагалися зреалізувати концепцію нівелювання національностей (наприклад, В.Вільсон у 1915 р. писав, що населення Америки не ділиться на якісь національні групи. Людина, яка думає про свою національну приналежність, ще не стала американцем, а людина, яка спекулює на національності, не гідна бути громадянином країни під зірково-смугастим прапором), поступово відмовляються від такого підходу до етнокультурної політики ?1, 167?.
Тому європейські держави, міжнародні урядові й громадські інститути проявляють велику обачність при вирішенні проблеми культури і освіти, оскільки національна специфіка організації освіти є важливим атрибутом кожної держави. Ось чому так яскраво у кожній європейській країні проявляється національна своєрідність системи виховання. І хоча після конференції в 1997 р. міністрів освіти європейських країн інтенсифікувалося зближення програм і підручників історії, проте було категорично відкинуто єдину стандартну версію історії Європи, намагання створити загальний підручник для всіх ?11, 332?.
Закономірно, що наші шляхи розвитку громадянської освіти мають торуватися на об’єктивно-науковому відтворенні української історії та культури, що є основою формування патріотизму й національної свідомості, на впровадженні саме національної системи виховання, оскільки для цього в Україні є конституційно-правові й педагогічні передумови. І нам, – як говорив К.Ушинський, – не завадило би взяти у західної освіти одну рису – повагу до своєї батьківщини. Західна людина не тільки освічена, але й націєосвічена, бо завжди краще знайома зі своєю мовою, історією, географією, естетикою, політикою, фінансами, зі своєю вітчизною, бо немає людини без любові до неї, без патріотизму ?12, 358?.
Позитивно, що спершу в Державній національній програмі “Освіта. (Україна ХХІ століття)” зазначалося, що головними напрямами виховання є національна спрямованість освіти, невідривність від національного ґрунту, формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля розвитку держави ?13, 15?, а потім і в Національній доктрині освіти були закладені основні пріоритети: культурно-історичні цінності українського народу, його традиції, духовність, утвердження національної ідеї ?14, 140?.
Проте, зважаючи на нинішню соціокультурну ситуацію, українській освіті доводиться долати значні труднощі, щоб зреалізувати ці програми. Для освіченості і вихованості особистості необхідно формувати державою і усім суспільним загалом більш сприятливе навколишнє середовище, оточуючи людину світом духовних ідеалів. Від закладених смислових цінностей, виховання особистої і національної гідності, від естетизації і етизації почуттів, вирішальних мотиваційних побуджень залежить в цілому рівень громадського прогресу. Важливо створювати умови для “духовного годування людини” (В. Зенківський). Добре, коли духовно-творче життя в суспільстві не позбавлене національного ґрунту, національного почуття або, як говорив М. Максимович, “українського народного духу”. Тому цим духом мусить бути пройнятий зміст літературної, історичної, природничої, екологічної, соціальної, мистецької освіти. Це не лише інтелектуалізує, моралізує освіту, а й закладає консолідуючі чинники для розвитку нації. І найважливішим фактором для безперервного функціонування такого соціального організму, як народ, залишатиметься рідна мова. Саме вона найбільше здатна формувати когерентні поля для цілісності, взаєморозуміння, збереження генофонду і здоров?я українського біосоціуму, оптимізувати міжнаціональне спілкування, сприяти єднанню громадян України в суспільно-історичну спільноту.
Як у практичній, політичній, так і в науковій площині слід вирішувати ряд важливих проблем. Необхідно провести комплексне педагогічно-психологічне дослідження проблеми співвідношення державної мови, мов національних меншин України та іноземних мов у системі освіти, розробити якісний державний стандарт мовної освіти, перейти на викладання українською мовою в усіх закладах, розробити сучасні україномовні комп’ютерні програми, підготувати належний кадровий потенціал. Для етнічних меншин державна мова має забезпечувати доступ до джерел української духовності, науки, а також реалізацію своїх потенційних можливостей і потреб. Але стратегічно найважливіше – зміцнити роль і значимість української мови для українського етносу, бо мовна ситуація лишається деформованою. У Концепції державної мовної політики 2006 р. зазначається, що влада не спроможна здійснювати послідовну і системну політику. Якщо за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. українську мову визнало 67,5%, то всеукраїнське опитування Інститутом соціології НАН України у 2005 р. показало, що українську мову вважали рідною лише 64,3%. За даними Державного комітету телебачення і радіомовлення, близько 80% ефірного часу теле- і радіостанцій заповнено неукраїномовним продуктом. Негативна тенденція спостерігається і на ринку друкованих ЗМІ та в царині книговидавництва. Річний тираж періодичних видань у 2004 р. українською мовою склав

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9