Цінності епохи постмодерну і розвиток соціально-гуманітарної освіти в Україні            

Цивілізація, яка вступає нині в нову тисячолітню фазу, пред”являє до людини додаткові вимоги. В її межах освіта, інтелектуальний розвиток, інформаційні технології поступово але невідворотно утверджуються в якості стратегічних пріоритетів ХХІ століття.           

На цьому тлі особливо помітним є стрімкий динамізм світових соціокультурних процесів, повязаних з переходом від культури і способу життєдіяльності епохи Модерну до Постмодерну. Соціокультурний злам “Модерн – Постмодерн” означає, що теперішній час стимулює в людині відчуття індивідуальності, унікальності, окремішності, тобто перетворення її із суспільної істоти в особистість. Глашатаї ж історичної необхідності, повелителі мас, ревнителі всезагального блага поступово відходять у минуле.           

За цих умов освіта, як стратегічний ресурс цивілізаційного розвитку, повинна конструктивно спрацювати і в Україні. Відставання української системи освіти від світових тенденцій неприпустиме, оскільки це може обернутися відчутними матеріальними й інтелектуальними втратами.           

Усвідомлюючи, що освіта – це консервативна система, яка досить обережно сприймає нововведення, ми повинні навчитися бачити нове, розуміти його сенс і сприймати його як необхідність, обумовлену часом і новими соціокультурними реаліями.           

Згідно досліджень вчених, сучасна освіта в її широкому розумінні виконує ряд соціально значимих, цивілізаційно визначених функцій:

-        політичну -- відтворення існуючої системи влади і управління;

-        економічну – відтворення і розвиток певного способу виробництва;

-        соціальну – відтворення певних соціальних груп і відношень між ними;

-        гуманістичну – відтворення і розвиток особистості.

Орієнтація сучасної освіти коливається в системі давно визначених координат, що означають два полюси людського розвитку і світорозуміння. Йдеться про два протилежні підходи до суспільного розвитку. Суспільсво, в якому свобода і права людей ущімлені, в якому одні люди використовують інших як засіб (в тому числі й через освіту) ми з повним правом визначаємо як антигуманне. Суспільство ж, у якому свобода і права поширюються на всіх його громадян, коли кожна особистість завжди вважається метою й ніколи засобом, визначається як гуманне.

При всій очевидності доцільності втілення першого з названих підходів, сьогодні у світі продовжує домінувати авторитарна модель освіти, яка забезпечує відтворення людини насамперед як “засобу виробництва”. Учні, переважно, позбавлені права на самостійність у навчальному процесі, їхня діяльність обмежена вузькими, регламентованими можливостями.

Сьогодні, у звязку зі зміною епох, можна вести мову лише про передумови становлення особистісно-орієнтованої освіти, за якої домінуючою функцією зможе стати гуманістична. Чи можливо це в Україні? Певно, що так. Але це залежить насамперед від волі й розуму народу України.

Не претендуючи на всеосяжність з”ясування сутності й завдань проблеми реформування системи освіти в Україні, доцільно зосередитись на одному, але надзвичайно важливому для українського соціуму завданні – усвідомленні зміни цінностей людського буття в контексті розвитку соціально-гуманітарної освіти. Як етичні ідеали, цілі індивідуума і суспільства, цінності відіграють значну роль у процесі соціальної інтеграції.

Звертаючись не лише до базових, інваріантних цінностей, якими є, скажімо, любов, свобода, обов”язок, соціальна згода, терпимість, чесність, справедливість, ми повинні знайти відповідь на питання про те якими є цінності епохи Постмодерну. Зазначені важковловимі цінності постійно привносить у суспільний розвиток мінлива динаміка сучасного соціокультурного зламу. А отже, визначаючи їх, важко претендувати на абсолютність. Можна спробувати сформулювати та пояснити лише деякі з них. 

БЕЗПЕРЕРВНІСТЬ ОСВІТИ 

Зазначена цінність на сьогодні вже загальновідома. Але, можливо, не всім до кінця зрозуміла. За висновками вчених, її покликання полягає в тому, щоб слугувати одним з основних засобів утвердження більш глибокої й гармонійної форми розвитку людства.

Вселюдська гармонія, що зможе настати у ХХІ ст. як захисна реакція людства проти вселенської катастрофи, швидше за все, – ілюзія. Століття, в яке ми щойно вступили, від самого початку демонструє, що людям доведеться долати глобальні процеси, котрі породжують цілий ряд стійких суперечностей:

-         між глобальним і локальним;

-         між всезагальним та індивідуальним;

-         між традицією і сучасністю;

-        між стратегією і тактикою суспільних перетворень;

-        між конкуренцією і рівністю можливостей;

-        між наростанням інформатизації й обмеженими можливостями людини щодо засвоєння її непомірної кількості;

-         між матеріальним і духовним.

Подолати зазначені суперечності зможе лише суспільство, здатне до постійного відтворення освіти та співвіднесення її характеру з новаціями, що з”являються в різних сферах суспільного та індивідуального життя. Саме з цим пов”язане зростання ролі безперервної освіти, яка допомагає пізнавати світ через поєднання широкої ерудиції із максимальним заглибленням у певну галузь знань; діяти, постійно вдосконалюючи професійну кваліфікацію й набуваючи індивідуальної здатності справлятися з нестандартними ситуаціями  на індивідуальному та груповому рівнях; жити у соціумі, здійснюючи спільні проекти й виявляючи постійну готовність щодо врегулювання конфліктів в умовах плюралізму і взаєморозуміння; утверджувати своє “Я”, сприяючи розквіту власної особистості, самостійності суджень і особистої відповідальності.

За словами Йосипа Бродського, завдання людини “полягає перш за все в тому, щоб прожити своє власне, а не нав”язане іззовні життя”. Завдання безперервної освіти – допомогти людині це усвідомити. 

“ОДЕРЖИМІСТЬ ЖИТТЯМ” АБО ПРИЗЕМЛЕННЯ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ 

Якщо метою епохи Модерну було “думати і знати”, то мета Постмодерну полягає в тому, щоб “жити і діяти”. У цьому проявляється один із стрижневих моментів кризи сучасної культури, який можна сформулювати як конфлікт між “знати” і “бути”. Отже, сутність сучасного духовного зламу полягає у процесі підпорядкування жадоби пізнання волі до життя. За цих умов, чи не найважче доводиться вчителю історії, який оперує великими масивами інформації, знань.

Звичайно, й раніше в історії людства спостерігалися явища відходу від раціонального опанування життя у бік утвердження вольової детермінанти, що Фрідріх Ніцше сформулював як “волю до влади”. Але те, що