Хто спостерігає уважно за життям, що нині вирує довкола нас, той міг помітити, що в освічених людей (найчастіше в молоді) проявляється апатія щодо того, якою є доля істини в їхніх ідейних переконаннях. Можливо, саме з цим пов”язане піднесення ролі міфотворчості в сучасному суспільному розвитку. Причому остання впливає на всі сфери суспільного життя, в тому числі й на таке явище, як конституціоналізм. Джованні Сарторі, зокрема, звернув увагу на значне розростання після Другої світової війни обсягу конституцій, внаслідок чого виникла і розвивається “конституційна графоманія”.

Зростання безпеки, комфорту, можливостей задоволення людиною своїх бажань у світі формує, насамперед у розвинених країнах, так звані постматеріальні цінності. Як наслідок, гостро постало сформульоване Еріхом Фроммом питання: “Володіти чи бути?” Разом з тим означена ситуація формує впевненість особистості у праві на щастя тут -- на Землі. Звідси, життю часто (за відсутності належної культури) пред”являються необгрунтовані претензії, з”являються прагнення одержання надмірної насолоди від життя. Це породжує своєрідний культ життя, що нерідко спотворює картину як індивідуального, так і суспільного буття.

Що ж залишається за цієї умови Розуму? Рятуючись від навали варварів, Розум, який в епоху Модерну боровся проти Віри, і навіть вважав, що переміг у цій боротьбі, мусить тепер, рятуючись від загибелі, шукати притулку в останньої. Бо лише Віра з її усталеними нормами моралі й справедливості може протистояти наростаючому потокові інстинктивної жадоби сучасної людини до земного життя.

Отже, проблема пізнання сьогодні не є такою простою справою, як це іноді здається. 

КУЛЬТУРНЕ ВЗАЄМОПРОНИКНЕННЯ ЯК ПЕРЕДУМОВА ФОРМУВАННЯ ТВОРЧОГО СУСПІЛЬСТВА 

Пояснення даної цінності можна почати з прикладу, який наводить Йоган Гейзінга. Батько приходить додому, а його маленький син зіставив стільці і грається в паровоза. Батько підійшов до сина й поцілував його. Але той, відсторонившись, сказав: “Тату, не цілуй паровоза, бо вагони подумають, що він не справжній”. Про що свідчить цей приклад? Про природню здатність дитини легко переходити від реального до ірреального й навпаки. 

Зазначену здатність ні в якому разі не можна руйнувати. У нашому ж суспільстві, внаслідок домінування репресивної педагогіки виникла ситуація значної відірваності дорослого світу від дитячого. Сьогодні відбувається своєрідне “повернення в дитинство”. Це, зокрема, засвідчує зміна сприйняття українським суспільством абстрактного мистецтва, визнання його цінності нарівні з кращими зразками мистецтва традиційного. Вагомим підтвердженням цього на початку року став культурно-мистецький проект “Софійні символи буття”, реалізований групою українських художників у виставковому комплексі Національного заповідника “Софія Київська”. Поряд з цим, останнім часом поглиблюється взаємопроникнення у різних сферах наукових досліджень. Зокрема, активно застосовується синергетичний метод, привнесений з природничих наук, який дозволяє усвідомлювати переходи суспільства від Порядку до Хаосу та від Хаосу до Порядку.

Суспільство Постмодерну – творче суспільство, в якому кожен може стати якщо не художником, то, принаймні, людиною, яка виконує свої обов”язки творчо й художньо. Сьогодні той, хто будує міст, повинен будувати його не тільки технічно грамотно, а й красиво – так, щоб він не розділяв, а з”єднував протилежні береги. Відповідно, вчитель повинен виховувати сьогодні не виконавця, а будівничого, здатного усвідомити свою місію. У цьому контексті варто нагадати відому притчу, згідно якої в одного будівничого спитали: “Що ти робиш?” Той мовив: “Тягаю каміння”. А інший на це ж питання відповів: “Я будую собор Святого Петра”.

Освіта повинна забезпечувати сьогодні цілісність культури. Бо домінуюче розчленування суспільства на підсистеми, що тягнеться з епохи Модерну, значить лиш те, що єдиною з”єднуючою ланкою для різних сфер культури все ще залишається не приведена в єдину систему з духовними потребами особистості функціональність. Постмодерністські міста повинні бути місцем, де життя, праця. навчання і розваги пов”язані в єдине ціле. 

ЗДАТНІСТЬ РЕАГУВАТИ НА ЗМІНИ 

Для сучасної системи освіти надзвичайно важливою є постать учителя, здатного гнучко реагувати на зміни, оскільки зміни поступово перетворюються на самодостатню цінність. Разом з тим у динамічно складній системі, яку являє собою сучасне суспільство, ніхто не може до кінця усвідомити непростий процес змін. Звідси постійні питання: “Для чого ці тести?”; “Для чого ця 12-ти бальна система?” та ін.

Сьогодні вже не можна перекладати відповідальність за реформування системи освіти на міністерського чиновника чи експерта з освітніх технологій. Сьогодні кожен учитель є відповідальним за здатність соціуму до особистого і колективного пошуку, безперервного оновлення. Інакше просто неможливо досягти успіху у справі здійснення освітніх реформ. 

Школа все ще залишається організацією, що навчає. Але досі вона не є організацією, що навчається. Про це свідчать нерегулярні хвилі змін, епізодичні проекти, фрагментарні зусилля, нищівне перевантаження учнів і вчителів. Що ж робити? Напевне, пильніше придивитися до учнів, до причин провалів реформ, до часткових успіхів окремих педагогів, щоб поширювати і множити цей досвід. 

ПРАВА ЛЮДИНИ ЯК ГУМАНІСТИЧНА ЦІННІСТЬ  

Цінність прав людини є загальновизнаною в сучасному світі. Однак розуміння її істинного характеру передбачає відхід від формалізованого, нормативно-правового сприйняття даного феномена. Важливою особливістю прав людини як явища світової культури є їх дуалістичний характер: з одного боку, вони є складовою правової системи суспільства, а з другого – життєвою потребою людини бути самобутньою особистістю.

Виходячи з цього, потребує подолання роздвоєння особистості на людину і громадянина. Пам’ятаючи, що права людини не даровані їй державою, сьогодні слід утверджувати їх не тільки як культурно-правовий стандарт, а й як рівень захисту особи, необхідний для