Зміни у функціонуванні органів управління потребують впровадження в їх діяльність процедур прогнозування, аналізу та коригування разом із використанням традиційних організаційно-контролюючих функцій. Це потребує вдосконалення технології управлінської діяльності органу влади та відносин в освітній галузі.

Технологія управління розглядається як ефективне поєднання можливостей наявних умов для провадження освітньої діяльності (матеріальна база, технічні засоби навчання, методичне та навчальне забезпечення) і організаційних форм роботи (планування, аналіз, прийняття рішень, організація виконання) [11]. При цьому важливим є те, що у громадянському суспільстві держава і її органи управління та суспільні інститути (громадські організації, партії, релігійні громади, профспілки тощо) виступають як партнери. Діяльність обласних управлінь освіти і науки, районних та міських відділів освіти має спрямовуватися на якомога ширше залучення інтелектуального та фінансового потенціалу інститутів громадянського суспільства до вдосконалення навчально-виховного процесу в закладах освіти. Органи управління освітою виступають тут у ролі координаторів співпраці, здійснюють експертну оцінку та прогнозування очікуваних результатів залучення до освітнього процесу неурядових організацій [12; с.186]. Варто зазначити, що чинна нормативно-правова база дає правове підґрунтя для такої діяльності: Закони України "Про освіту", "Про загальну середню освіту", затверджені Урядом положення про різні типи навчальних закладів, положення про управління освіти і науки обласної державної адміністрації, положення про районний (міський) відділ освіти [2-5] містять конкретні позиції щодо співпраці з громадськими організаціями в удосконаленні навчально-виховного процесу. Така робота є функцією місцевих органів управління освітою [15; с.116], разом з тим розширено і повноваження ради середнього освітнього закладу, яка повинна формувати і реалізовувати перспективні завдання його розвитку.

Для поліпшення технології управління необхідне раціональне використання усіх наявних ресурсів і механізмів (організаційних, адміністративних, правових, економічних). Це дозволить повною мірою забезпечити реалізацію освітньої політики, яка базується на принципах:

Методи і прийоми управління освітою мають враховувати цілісність бачення перспектив розвитку освіти на рівні регіону, базуватися на постійному аналізі ситуації та коригуванні робочих планів з урахуванням запитів і потреб населення та громадських інституцій. У сучасних умовах, коли результат управлінської діяльності значною мірою залежить від особи керівника та безпосередніх виконавців управлінських рішень, пріоритетною є діяльність органів управління освітою з добору і розстановки кадрів. Керівники закладів освіти, їх заступники мають бути не лише компетентними професійними управлінцями, а й бути готовими до утвердження демократичних перетворень, співпраці з громадськістю, вміти ефективно поєднувати адміністративні та колегіальні, демократичні методи управління навчально-виховним процесом, вирізняти й використовувати позитивні можливості інституцій громадянського суспільства [10; c.185], на рівних співпрацювати з населенням, батьківською громадськістю.

У процесі зміни технології управлінської діяльності в освітній галузі формується нова система відносин між учасниками навчально-виховного процесу, до яких законодавець відносить керівників, педагогічних та інженерно-технічних працівників закладів освіти, учнів, студентів, їх батьків, а також громадські організації і установи. Відносини є однією з першооснов управлінської діяльності. Громадянське суспільство виходить з визнання того, що держава повинна не контролювати життя громадян, а надати можливість кожному реалізовувати свої індивідуальні інтереси. Обмеженням у цьому плані виступають лише законодавчі норми. Їх поєднання – для органів державного управління, які діють лише на підставі закону, і для громадян, які мають право здійснювати будь-яку діяльність, що не заборонена законом, – є основою утвердження нових взаємовідносин між державою, органами управління освітою зокрема, та громадянами [12; с.187].

Наприкінці 2002 року нами було проведено анкетування працівників місцевих органів управління освітою у шести областях України: Івано-Франківській, Львівській, Волинській, Хмельницькій, Чернігівській та Одеській. Анкетування мало на меті визначити готовність управлінців середньої ланки до впровадження демократичних реформ, наявність у посадових осіб особистої мотивації та необхідних навичок для співпраці з окремими громадянами та інституціями громадянського суспільства, ціннісні орієнтири щодо вдосконалення системи управління освітою. Всього анкетуванням було охоплено 204 респонденти. Узагальнення анкет дає підстави для твердження, що тільки 29% працівників управлінь і відділів освіти готові до впровадження демократичних перетворень у здійсненні практичного управління галуззю, п’ята частина виявляє інертність у здійсненні реформування, а половина респондентів у тій чи іншій мірі опирається нововведенням.

Визначаючи пріоритети розвитку освітньої системи, респонденти розділилися на чотири майже однакові за кількістю групи (рис. 1). Одночасно 111 опитаних (54,4 %) заявили про позитивне ставлення до радянської системи освіти, особисту прихильність до консервативних класичних підходів щодо організації навчально-виховного процесу та управління освітньою галуззю. Наведені результати дозволяють зробити висновок, що реформування системи управління освітою потребує значної роз’яснювальної роботи серед працівників обласних, районних, міських органів управління, значна частина яких не сприймає процеси демократизації як особисті цінності.

Основним завданням демократичних перетворень в освіті є створення належних умов для самореалізації особистості, задоволення освітніх потреб і запитів населення. Освіта, таким чином, виступає визначальною сферою, що створює необхідні умови для розвитку особистості. Наявність належної інституціональної