третина мешканців України є україномовна, третина – російськомовна, а ще третина користується ситуативно, в тому числі і в сім’ї, обома мовами. Протистояти подальшій “суржикізації” і пов’язаному з нею соціальному приниженню державної мови мають передусім державні службовці.
На жаль сьогодні ще не утвердилась думка про те, що державний службовець має користуватись виключно українською мовою, можна, мовляв, прекрасно робити свою справу, користуючись іншою мовою. На перший погляд, це так. Але якщо врахувати, що мова відображує мислення і свідомість, у тому числі і національну свідомість людини, то говорити про те, що державний службовець, який не володіє державною мовою, може брати позитивну й продуктивну участь у побудові національної держави, не було б справедливо. Мова дає змогу сприйняти й зрозуміти менталітет її носіїв, а значить, свідомо сприймати або не сприймати національні проблеми, сприяти або не сприяти їх вирішенню, позитивно або негативно впливати на ситуацію. Це не означає, що використання інших мов потрібно заборонити, навпаки, знання кількох мов збагачує людину, розширює кругозір, вчить спілкуватися різними засобами. Але державний службовець на своєму робочому місці є втіленням держави, її уособленням для тих, хто звертається до відповідних інстанцій, тому повинен виявляти державне мислення досконалим володінням державною мовою. Ось чому необхідно приділяти увагу систематичній роботі з підвищення рівня володіння українською мовою всіма категоріями державних службовців.
Рівень володіння культурою мовлення об’єктивно висвітлює рівень загальної культури компетенції посадової особи і може стати одним з критеріїв оцінки відповідності людини посаді, яку вона обіймає.
Необхідно розширити вплив української літературної мови шляхом адміністративного впровадження її у державні структури, в систему освіти, регульованої державної політики сприяння україномовній культурі. Адже “відсутність державної мовно-культурної політики, зміцнюючи позиції російської мови, не тільки не знімає, а навпаки загострює напруженість конфлікту на мовному ґрунті”. Варто згадати, що національно-визвольні рухи здебільшого починаються із боротьби за мовні права. Після розвалу останньої світової імперії, тобто СРСР, остаточно наступила ера національних держав. Творінням цієї ери є і самостійна Україна. Її майбутнє значною мірою залежатиме від того, яка мовна політика вестиметься в нашій країні.
Наріжним каменем цієї політики має бути державність мови корінного населення, охоплення нею всіх без винятку суспільно важливих комунікаційних сфер, поряд із забезпеченням вільного функціонування мов національних меншин.
У телевізійних та радіопрограмах, на сторінках газет, агітаційних листівок часто трапляються відхилення від літературної мови (неправильні граматичні форми, суржикові слова діалектизми, жаргонізми тощо).
Український мовленевий етикет є своєрідним і має визначальні етнопсихологічні особливості етикетних висловів українського народу: доброта, сердечність, простота, щирість, ніжність, почуття власної гідності, доброзичливість.
