столітті. Вражає також надзвичайно високий (світовий) рівень теорії та методології українознавства у двадцятих роках XX ст.: тоді воно мало солідну джерельну, історико-методологічну базу, розроблену на рівні праць найвидатніших учених Всеукраїнської академії наук (М. Грушевський, В. Вернадський, А. Кримський, С. Єфремов, Д. Багалій, І. Огієнко), а наприкінці XX ст. опинилося в стані ідеолого-політичної боротьби і, відповідно, суперечливої інтерпретації, методологічної безпомічності. Коли одні дослідники ставили українознавство на ґрунт наукових принципів і видали загалом корисні праці енциклопедичного типу (1916 р. — група авторів, очолюваних Ф. Вовком, М. Грушевським; 1931–35 рр. — колектив І. Раковського; а з 1949 р. — енциклопедисти В. Кубійовича), то інші розглядали його лише з позицій російсько-більшовицької ідеології та політики і тому або звели українознавство до опису (пропаганди) географічно-етнографічно-фольклорних елементів, або й відкинули зовсім.
Наслідок відомий, він фатально-кризовий: зникли дослідження навіть про предмет українознавства. Втратилося розуміння родової сутності його поняття. Замість феноменів України і українознавства, усвідомлюваних і в їхній самобутності, і у всепланетарності водночас, до того ж бачених в цілісності, об'єктом розгляду стали хіба що окремі елементи зазначених феноменів: крає-, країно-, народо-, суспільствознавство. Де немає специфічного (суверенного) предмета дослідження, там немає й науки. Тож логічно, що й українознавство втратило спочатку об'єктивні критерії, а далі й належний суверенітет і лишалося на периферії мовознавства, фольклору, історії та художньої словесності.
Що таке «Україна» і «українство»?
Для одних — це передусім лише територія, географія або природа. Для інших — лише етнос, нація, культура, словесність або мова. Ще для інших — держава. Іноді розглядають лише матеріально-виробничі сфери, природні ресурси чи державно-політичні зв'язки й екологічні проблеми.
І це за умови, що як образи: «людина», «природа», «нація», «космос», так і образ «Україна» може бути і пізнаний, і усвідомлений лише як цілісність, а отже — при комплексному (системному) підході.
На доказ достатньо зазначити: народ визначається у своїй сутності і природою. Однак, по-перше, саме поняття природи дуже складне (це й територія, рослинність, співвідношення води і суші, промислових і сільськогосподарських чинників тощо); і, по-друге, упродовж віків навіть межі вітчизни у більшості народів змінювалися. Мільйони українців також проживають за межами прабатьківщини, і все ж вони несуть на собі печать українства. Отже, усвідомити його сутність (ментальність) можна лише зважаючи на природний та інші формотворчі чинники. Тільки за умови охоплення всієї цілісності можна зрозуміти суть та роль культури (матеріальної і духовної), характеру життєдіяльності, долі усіх гілок етносу. Маємо на увазі, що мало сказати: в Україні проживає майже 50 мільйонів людей, бо одразу треба буде уточнити: з них українців — близько 40 мільйонів. А це має значення для розуміння не лише етнічної, а й демографічної проблеми (її зв'язку з державною, політичною, мовною, культурною сферами). Та й це ще не все. Постане питання: чому в межах України проживало майже стільки українців і в кінці 70-х років XX ст., і на межі XIX–XX ст., а от представників інших етносів збільшилося втричі. І ще: за межами України українців проживає майже стільки ж, як на материзні. Стає очевидним: по-перше, що українство (не лише етнос, а й його мова, культура) — це явище загальнопланетарне; по-друге, поділ на українців і людей українського походження зумовлений їх долею і готовністю ідентифікуватися як українці; по-третє, все зазначене ставить десятки питань, на які можна відповісти лише за умови розуміння їх взаємопов'язаності та комплексності вивчення і висвітлення.
Це зумовлює необхідність застосування таких наукових (теоретичних та методологічних) засад, які б сприяли досягненню мети: створення українознавства як системи, що допомогла б відповісти, як постала Україна та українство, якою була їхня доля, що буде в майбутньому, що необхідно здійснити, щоб наше грядуще було щасливим, відповідним до історичної місії.
Елементи країнознавства віднаходимо ще в працях античних авторів (Геродота, Арістотеля). Вони становлять неабиякий інтерес. Але висвітлюють лише частину знань про буття наших прапредків: переважно зі сфер географії та звичаїв, частково — виробництва. Тоді і це було досягненням, проте з часом — в XX ст. — не могло відповісти на численні питання розвитку народу (чи племен) нашої правітчизни. Воно обмежувалося даними фізичної географії та народонаселення (до того ж — фальсифікованими).
Краєзнавство давало уявлення про феномен українознавства ще в загальнішій формі, а за умови входження УРСР до СРСР — передусім як південну окраїну імперії, яка належить українцям лише на основі її територіально-адміністративного поділу, оскільки за конституціями СРСР і УРСР земля, надра, природні багатства не визнавалися власністю народів республік, а лише загальносоюзною власністю.
Радянське краєзнавство практично не торкалося аспектів політичних, духовних, культурних.
Після 1930 р. набуває поширення народознавство. Коли його висвітлювали професіонали-патріо-ти, воно відігравало позитивну роль, зокрема привертало увагу до історії, етнології, фольклору українців. Проте в цілому воно ставало й на позиції антиукраїнознавства, бо за офіційними програмами йому відводилася роль знаряддя асиміляції: орієнтувало на розгляд України як багатонаціональної республіки, в якій головною проблемою є не самопізнання й розвиток внутрішніх сил, а «гармонізація» стосунків у багатоетнічних сім'ях, виробничих колективах та регіонах. Найважливішою метою проголошувалося створення «єдиної» мови, економіки, культури і такою мовою мала стати не українська, а «державна» — російська. Від 80-х років ХХ ст. народознавство мало завдання переконувати українців, що в СРСР створилася «нова спільність людей — радянський народ», а це, буцімто, означає, що український народ став лише рудиментом минулого, як і українознавство