— анахронізмом.
Вершиною цієї піраміди виступало суспільствознавство, яке орієнтувало на той самий, утверджуваний офіціозною ідеологією, феномен «нова історична спільність людей — радянський народ». І, тим самим, фактично узаконювало зникнення України як нації, держави, мови, культури. А водночас і усувало потребу вивчення українознавства як наукової системи та основи освіти, виховання, культури, державотворення.
Наслідки відомі: денаціоналізація, яка зумовила тотальні процеси деперсоналізації (національної, соціальної, особової), дегуманізації та деморалізації в усіх сферах суспільства.
Закономірно, що суверенізація України зумовила появу концепції Інституту українознавства, котра базується на інших принципах:
по-перше — історизм: має бути вивчений весь попередній досвід (позитивний і негативний), осмислено великі вітчизняні і зарубіжні традиції (античної Греції, Візантії; Данте, Й. Г. фон Гердера, Гумбольдта, Коменського, Гете, Ренана, Мадзіні);
по-друге — науковий, а не ідеологічний підхід.
На цій основі:
а) крає-, країно-, народо-, суспільствознавство можуть постати ланками пізнання планетарного феномену Україна;
б) однак — лише як часткові ланки цілісної системи, спрямованої на вивчення України й українства у їх всеосяжності (повноті фізично-матеріальних та духовно-культурних первнів), у їх специфічності.
Перший етап – перші історіософські дослідження, які започатковують базу українознавства, появляються:
а) за рубежами Вітчизни – у працях антично-грецьких та римських авторів;
б) на терені Вітчизни – в добу Київської Русі (“Повість временних літ”, “Літопис Руський”, “Галицько-Волинський літопис”).
Другий етап – це доба Гетьманщини, коли появляються “козацькі” літописи (Самовидця, Величка, Грабянки). Тоді ж виходять праці: І. Гізена “Синопсис” 1674 р., що витримав 30 видань і був на правах підручника з історії України; П.Симоновського “Краткое писание о козацком народе” (1765) та ін.
Третій етап – ХІХ ст. Він розпочинається “Історією Русів” і відзначається багатоаспектністю дослідження: генезису Буття і свідомості українського етносу в сферах історії, етнографії, фольклористики, національної, культурологічної, конфесійної, філософської, мовознавчої сфер. Це час, коли українознавча наука від праць П.Куліша, М.Костомарова, М.Максимовича, М.Драгоманова, Котляревського приходить до синтезуючого багатотомного видання М.Грушевського “Історія України-Руси”.
Четвертий етап – це межа ХІХ – ХХ ст. до початку 30-х. років.
Важливу роль на цьому етапі відіграють праці І.Франка, Б.Грінченка, Лесі Українки, а особливо – енциклопедичне видання за редакцією М.Грушевського, А.Кримського.
З 1918 року починають виходити українознавчі видання всіх відділів Української Академії Наук.
1920 р. Виходить посібник академіка С.Єфримова “Українознавство”.
1941 р. У Кракові вийшов перший том “Енциклопедії Українознавства” за редакцією І.Раковського та Є.Геленського.
у 50-60 роки видається УРЕ. У 1949 р. видається “Енциклопедія Українознавства” за редакцією Володимира Кубійовича.
П’ятий етап – пов’язаний з розбудовою української суверенної держави в 90-х роках ХХ ст. і характерний впровадженням українознавства і в наукову систему, і в системи освіти, культури, державного управління. Він пов’язаний з впровадженням у життя нового змісту концепції українознавства Київського університету ім. Т.Шевченка.
На кожному з етапів українознавства мало специфічні особливості.
На першому - періоду Київської Русі – воно:
а) ще не ідентифікувалося з поняттям “Україна”, “український”;
б) базувалася і на документальній, і на міфологічній (біблійній) основі;
в) орієнтувалося на Русь як державу і тому за головну мету ставило дослідити та відповісти на питання: “Звідки пішла Руська земля? Хто в ній почав княжити (отже, мав владу й творив державу)? Як руська земля постала”;
г) однак уже тоді дало яскравий аналіз етносів, мов, звичаїв, притаманних племенам Київської Русі, у тому числі полян, що були ядром і імперії, і її культури та стали основою української нації.
У цей період формується провідна галузь українознавства – історіософія, що найяскравіше виражається в літописах.
На другому етапі - Литовсько-Руської держави та Гетьманщини – відбувається диференціація не лише буття племен Київської-руської держави, а й усвідомлення ними своєї етнічної особливості.
І в цей період:
а) тепер уже власне українці вважають себе спадкоємцями Київської Русі: кращим доказом чого є “Густинський літопис”;
б) продовжують домінуючу форму українознавства – літописи;
в) на грунті історичного самоусвідомлення борються за власну суверенну державу, - а це породжує і відповідного змісту праці;
г) державоутворення зумовлює відповідного змісту політику, освіту, науку, культуру, мистецтво, до того ж під егідою як гетьманів, так і лідерів українського християнства;
д) величезну роль у цьому відіграє створення українських законодавчих актів та відповідної духові народу “Конституції” Пилипа Орлика;
е) на цьому етапі Україна досліджується як суверенна частка все європейської єдності і зарубіжними авторами праць (мандрівниками, дипломатами, військовими), що переконливо показано в книжці Д.Наливайка “Козацька християнська республіка” (К., 1992).
Саме на цьому етапі остаточно формулюється світорозуміння українців, їхня психіка, державницька воля й філософія та педагогіка серця, основи яких заклали Володимир Великий і Ярослав Мудрий (у “Правді Руській”), Володимир Мономах (у “Повчанні дітям”) та митрополит Іларіон (у “Слові про закон благодать і істину”), викінчену концепцію розвинув Г.Сковорода, а підтримували П.Могила, Ф.Прокопович, Д.Тупало пізніше Т.Шевченко й П.Юркевич, С.Русова.
На цьому етапі розгортаються й трагічні сторінки українознавства: спочатку агресивну політику проти української духовності, мови, культури розгортають польсько-ляхетські уряди й інституції; потім тотальну війну на знищення ведуть російські режими: шляхом ліквідації державної автономії, внутрішньої політики Романовими ще за Б.Хмельницького, І.Виговського та їх поступників, а згодом – за Петра І і Катерини ІІ - до повної ліквідації української не лише державності, а й освіти, науки, видавничої та церковної справи. Завершується усе те забороною навіть родових імен – Україна та Русь, привласненням останнього Росією, а тим самим – і знищення самих основ українознавства.
Третій етап – розпочинається “Історією Русів”, що засвідчила невмирущість як української нації, так і її самосвідомості та ідеї державності й історичної суб’єктивності.
Ідея національно-державного відродження активізує й діяльність інтелігенції по відродженню