І.Котляревський, Г.Квітка-Основ’яненко, Г.Гребінка принципово стають на грунт живої народної мови. О.Цертелєв, М.Максимович, П.Куліш, О.Бодянський засновують історико-культурний, етнолого-фольклорний та освітньо-науковий напрямки українознавства.

Т.Шевченко відроджує ідеали національної державності.

Системність українознавства як науки зумовлює новий якісний рівень освіти та виховання народу; на початок ХХ ст. він стає свідомим свого Буття та історичної місії: як народ – рівний серед рівних, покликаний виконати зумовлене природою лише йому призначення (“Книга Битія українського народу”, створена М.Костомаровим та схвалена іншими Кирило-Мифодіївськими братчиками).

Четвертий етап – це спочатку етап розквіту українознавства, зумовленого створенням української державності (УНР, Гетьманату, Директорії), а згодом знищення його за умов більшовицького режими.

На початок ХХ ст. виявилися дві реальності:

а) українознавство досягло чіткої наукової окресленості і в окремих галузях його: етнології та демографії (праці Ф.Вовка), фольклористики, мовознавства, історіософії й історіографії, економіки, географії, соціології, літературо– і мистецтвознавства тощо;

б) водночас воно стало на шлях системної науки, що в особі І.Франка, О.Потебні, М.Грушевського, митрополита Іларіона, а також в працях Всеукраїнської Академії Наук набуло доцільної інтеграції окремих галузей й постало як теоретично-методологічна основа не лише всіх напрямків науки: гуманітарних, суспільно-економічних, природно-технічних, - а й освіти, культури, державного управління.

Висновок

Українознавство — шлях до самопізнання й самотворення українства, здійснення ним своєї історичної місії. Українознавство спрямоване на навчання та виховання особистості з високою національною, громадянською самосвідомістю, спроможною бути творцем у полікультурному просторі. Коли нація виборює свободу та право бути вільною серед інших, то ідеї державотворення в усій розмаїтості є конче необхідними для засвоєння кожною свідомою людиною. Важливо підкреслити методологічний внесок С.Л.Рудницького в розширення спектру українознавства.

Його уявлення щодо функцій географічного знання в системі українознавства мали перспективний та концептуальний характер: роль і функції географії необхідно витлумачувати у річищі культурологічного і народознавчого аспектів; вона є одним з найпошанованіших складників людського знання і культури в цілому, зокрема має слугувати важливим дійовим чинником формування самої духовності українського народу; географія є природничою наукою, але, включаючи в себе антропогеографічну гілку досліджень, вона опиняється безпосередньо на межі з гуманітарним знанням широкого змісту.

Такий підхід значно розширює систему українознавчих досліджень, поєднує соціогуманітарну і природничу методологію. Славнозвісний німецький географ Альбрехт Пенк, у якого С.Л.Рудницький навчався у Віденському університеті, доклав багато зусиль, щоб полегшити долю заарештованого учня, якого він підтримував упродовж усього життя. А.Пенк згадував у листі від 3 листопада 1933 р.: «Я пишаюся тим, що підготував справжніх працьовитих учнів, серед яких хотів би назвати Степана Рудницького, про якого я, на жаль, останнім часом нічого не чую». А.Пенк писав до Ленінграда з проханням створити можливість С.Л.Рудницькому для наукової праці. Але відповідь з Ленінграда на клопотання А.Пенка так і не надійшла.

Список використаної літератури:

1. П.Д. Конопенко “Українознавство”, К.: Заповіт, 1994. С. 13-21.

2. Українознавство: стан, проблеми, перспективи розвитку. К.:, 1993р.

3. Мирослав Попович. Нарис історії культури України. – Київ: АртЕк, 1999. – 728 с.

4. Кононенко П.П. Українознавство. Підручник. – К., 1996. – 384с.

5. Кононенко П. Українознавство III тисячоліття // Українознавство. – 2001. – Число 1. – С. 4 – 9.

6. Українознавство. Науковий бібліографічний довідник. – Т І., Ч. 1. – Бровари, 2002. – С. 424.