Особливості європейської безпеки

Організація безпеки держав відтворює як політичний, за своєю сутністю, розвитку конфлікту, так і міжнародно-правовий його вираз, який базується на ставленні держав до принципу незастосування сили і погрози її застосування. Адже, діючи на всіх стадіях розвитку конфлікту у відповідності з міжнародним правом, держава лише різними засобами, адекватними даній стадії, проявляє своє добросовісне відношення до принципу незастосування сили-попереджує про його порушення, присікає це порушення, а потім- покладає відповідальність за його порушення на агресора. Отже, принцип незастосування сили є правовим центром організації засобів забезпечення безпеки держав в комплексні системи, які застосовуються проти агресора на індивідуальному, груповому і колективному рівнях[Скакунов Е.И..,с.125].

Американський вчений-міжнародник К.Іглтон, один з прибічників концепції колективної безпеки відзначав, що держави “ не досить швидко усвідомили те, що самозбереження так само вдало може бути досягнуто через співробітництво, як воно досягається через конфлікт”[Іглтон К.,с.414].

Безумовно на відміну від силової моделі безпеки, яка фактично базується на допущенні застосування сили, індивідуальні і групові системи безпеки як різнорівневі прояви однієї і тої ж моделі міжнародної безпеки, базуються на правовій забороні застосування сили, виконують функції боротьби з порушенням цієї заборони.

Формула “колективної безпеки” об’єднує в собі як потребу держав до незалежного від їх особистих можливостей задоволення інтересів своєї безпеки, так і необхідність пошуку попереджувальних засобів забезпечення безпеки.

Проте в чому принципова відмінність колективної безпеки від інших систем, які також виходять із заборони застосування сили в міжнародних відносинах? На це питання дає відповідь американський юрист і міжнародник Л. Мандер, який обгрунтував “сутність системи колективної безпеки тим, що сторона вже не може бути кінцевим арбітром у власній справі”[Мандер Л., с.]

Дане твердження на мою думку є правильним, оскільки в основі індивідуальної і групової системи безпеки лежать інтереси індивідуальної держави, то система колективної безпеки забезпечує індивідуальні інтереси через призму загального суб’єктивного інтересу всього міжнародного співтовариства [Скакунов Е.И.с.141].

Одним з перших хто розглядав питання створення системи колективної безпеки був Г. Кельзен. Він вважав найбільш суттєвими ознаками системи колективної безпеки “ колективність” і “ застосування примусових заходів щодо правопорушника”, яких як показав час, виявилось недостатньо для розмежування між колективними і груповими системами безпеки[H. Kelsen,The Law of United Nations.p.]. Якщо керуватися критерієм “орієнтації” дій “ззовні” і “всередині”, то можна стверджувати, що система Ліги арабських держав, якій притаманні дії того чи іншого характеру має ознаки як групової так і колективної безпеки. Організація американських держав, спочатку була наділена функціями колективної самооборони, з прийняттям в 1970р. її статуту також набула функції колективної безпеки. В Організації африканської єдності з самого початку були закладені функції системи колективної безпеки, що не виключає розвитку в ній функцій самооборони на основі антиколоніальної природи цієї організації. Нарешті, унікальна ситуація склалася в Європі, де поряд з такою груповою системою безпеки як НАТО існує організація, яка володіє всіма ознаками колективної безпеки-Організація з безпеки і співробітництва в Європі. Ця організація є єдиною на європейському континенті, яка крім функцій мирного врегулювання конфліктів завдяки своїм превентивним механізмам діяльності забезпечує попередження їх виникнення.

Практика створення регіональних систем колективної безпеки також свідчить, що функції мирного врегулювання кофліктів стають основними серед решти функцій по забезпеченню безпеки. В першу чергу така тенденція спостерігалася в системі Організації Африканської Єдності, яка щоправда вже припинила своє існування. В її установчому акті взагалі не згадувалося про застосування примусових заходів, а Комісія з посередництва примирення і арбітражу була одним з чотирьох основних інститутів цієї організації. В Заключному акті загальноєвропейської наради зафіксована рішучість держав-учасниць ” продовжити розгляд і розробку загальновизнаного методу врегулювання спорів, спрямованого на доповнення існуючих заходів”. У відповідності з цим положенням у 1978р. було проведено нараду урядових експертів, які взялися за практичну реалізацію цього положення, що свідчить про велике значення мирних засобів врегулювання конфліктів для підтримання міжнародного миру і безпеки в Європі[Скакунов Е.И.,с.150]

Очевидним є те, що ефективність використання мирних засобів врегулювання міжнародних спорів на всіх рівнях організації безпеки є похідною від загального співвідношення сил, які виступають з одного боку, за дипломатичне вирішення всіх міжнародних спорів, а з іншого, і надалі посилаються на військові методи забезпечення власних інтересів на противагу інтересам міжнародного співтовариства. Інакше кажучи, дійсність організаційних гарантій безпеки підвищується при орієнтації співвідношення сил у напрямку миру і роззброєння, і знижується в умовах застосування сили і озброєння.

Ідея створення системи колективної безпеки в Європі з’явилася в період, коли Друга Світова війна підходила до своєї завершальної стадії. В той час завдяки ініціативі таких країн як США, Великобританія та СРСР, було скликано конференцію, в якій, крім вищевказаних держав, взяли безпосередню участь ще 39 країн. Підсумком конференції стало створення Організації Об’єднаних Націй та прийняття Статуту цієї міжнародної організації. Так виникла організація, яка була покликана забезпечувати мир і безпеку у всьому світі. І вже близько шістдесят років ця універсальна міжнародна організація успішно виконує покладені на неї, згідно зі Статутом, завдання. Проте заходи ООН щодо забезпечення миру та безпеки не завжди були ефективними для європейського регіону. Саме на цій території вже у післявоєнний період виникають постійні конфлікти між двома ворогуючими блоками: країнами постсоціалістичного табору та капіталістичними країнами. Все це призвело до політики “холодної війни”, збільшення кількості країн, що володіли ядерним арсеналом, призупинення процесу