Наполегливі і довготривалі зусилля країн, які супроводжувалися цілою низкою конференцій, самітів, прийняттям документів та рекомендацій щодо підготовки і скликання загальноєвропейської наради, зрештою принесли свої результати. Так, після багатосторонніх консультацій, які успішно проводилися в Гельсінкі з вересня 1972р. відбувся перший етап Наради з безпеки і співробітництва в Європі [Сов.гос.и пр.,с.160]. Ця подія мала надзвичайно важливий характер, оскільки започаткувала етап створення нової організації колективної безпеки на теренах Європи і тим самим доповнила систему колективної безпеки, в яку вже увійшли: ООН, НАТО, Європейський Союз, Рада Європи та ін.

Процес становлення Організації з безпеки і співробітництва в Європі почався з моменту скликання загальноєвропейської наради і триває по сьогоднішній день. Нарада з безпеки і співробітництва в Європі набула величезного політико-правового значення, оскільки, згідно з домовленостями держав-учасниць, на ній був прийнятий Заключнтй акт-підсумковий документ Наради. Принципи і домовленості держав-учасниць НБСЄ, відображені в Заключному акті, є міжнародними зобов”язаннями, які мають договірну форму, і через цю обставину Заключний акт варто віднести до джерел міжнародного права. Він є гарантом зміцнення європейської безпеки[Мазов В.А.,с.14].

Ядро Заключного акту складає Декларація принципів, яка є запорукою миру та безпеки в регіоні. Основними принципами, які забезпечують стабільність та безпеку є: принцип незастосування сили чи погрози силою, непорушності кордонів, невтручання у внутрішні справи, добросовісне виконання зобов”язань за міжнародним правом та ін. Ці принципи безперечно становлять ядро системи європейської безпеки, а тому від їх виконання залежить мир, стабільність і безпека в Європі[Мазов В.А.,с.11].

Суть десяти принципів Декларації, які міжнародною спільнотою були названі “десятьма заповідями миру”, зводиться до такого. На першому місці у Декларації стоїть принцип поваги державами-учасницями суверенної рівності та своєрідності кожної з них. Це означає, що держави, які підписали Декларацію, поважатимуть право одна одної обирати й розвивати будь-яку політичну, соціальну, економічну та культурну ситеми. У зовнішньополітичній сфері ніхто не має права нав”язувати участь у тому чи іншому договорі( двосторонньому чи багатосторонньому) або в будь-якій міжнародній організації. За кожною з сторін зберігається право на нейтралітет[Радянське право,№5,1978,с.9-12].

Декларація проголошує, що країни, які її підписали, утримуватимуться від застосування сили або погрози силою як проти територіальної цілісності або політичної незалежності, так і при врегулюванні спорів. Даний принцип має особливе значення, оскільки він склався в сучасному міжнародному праві під впливом соціально-економічних змін, які відбувалися у світі, коли загальновизнаною нормою міжнародного права сиала заборона ведення агресивної війни, в умовах Європи, яка на протязі життя одного покоління стала ареною двох світових війн. У відносинах між державами Європи, як і взагалі в міжнародних відносинах, не повинна застосовуватися сила або погроза силою.

Більш того, держави-учасниці наради сформулювали положення, згідно з яким необхідно утримуватися від будь-яких дій, що несуть в собі загрозу сили або пряме і непряме застосування сили проти іншої держави-учасниці. Сила у всіх її проявах не повинна застосовуватися з метою примусу іншої держави-учасниці до відмови чи повного здійснення нею своїх суверенних прав. Будь-які репресалії заборонені. При цьому необхідно підкреслити, що в Заключному акті наведено більш точне визначення і найголовніше більш повно розкривається принцип заборони застосування сили і погрози силою, ніж, наприклад, в Статуті ООН[Блищенко И.П.,с.84].

Як відомо, в п.4 ст.2 Статуту ООН не вказується, які конкретні дії держав і при яких умовах повинні розглядатися як заборонені. При розробці принципу незастосування сили було враховано широке вивчення даного питання в ООН, такі основоположні документи, які розкривають реальний зміст цього принципу, як Декларація Генеральної Асамблеї ООН про зміцнення міжнародної безпеки і Декларація про принципи міжнародного права 1970р. Саме з цієї позиції виходила нарада з європейської безпеки, приймаючи таке широке визначення даного принципу.

Застосування даного принципу не може, разом з тим, тлумачитися як розширення або обмеження меж дії положень Статуту ООН, що стосується випадків, коли застосування сили стосовно загрози миру, порушень миру і актів агресії є законним[ Рахманинов Ю.,с.43-44]. Виключення насильства і політики сили з сучасних міжнародних відносин знаходить свій вираз, відповідно, і в забороні застосування сили чи погрози її застосування, і в той же час у визнанні правомірності застосування сили у відношенні до агресорів, як на колективних засадах так і в порядку самооборони. Послідовне застосування цього принципу всіма державами дозволить виключити саму можливість агресії, у зв”язку з чим відпадає необхідність і в законному застосуванні сили, і це застосування сили залишиться лише в якості потенційної гарантії збереження миру. Даний принцип, принцип незастосування сили повинен стати “дійсним законом міжнародного життя”.

Принцип непорушності кордонів проголощує третій пункт Декларації. Держави, що її підписали, урочисто проголосили непорушність кордонів усіх держав Європи й одночасно заявили, що вони утримуватимуться від вимого або дій, спрямованих на захоплення території будь-якої з держав, що підписали цей документ. Безумовне визнання принципу непорушності кордонів-ключова умова збереження миру. Саме