Визначення даного прнципу містить також обов”язок туримуватися “від будь-яких вимог чи дій, спрямованих на захоплення узурпацію частини або всієї території будь-якої держави-учасниці”. Мова йде про відмову держав від пред”явлення взаємних територіальних претензій, від висунення вимог, що мають на меті ревізію кордонів, від організації прикордонних провокацій і конфліктів, для того щоб примусити будь-яку державу віддати частину своєї території, і нарешті від підготовки захоплення чужих територій або шляхом пропагандистської і підривної діяльності, або ж розробкою певних воєнних планів[Рахманинов Ю.,с.44-45].

Сфера застосування цього принципу чітко визначена, у нього не має будь-яких обмежень, його не можна ставити в залежність від будь-якого іншого принципу, наприклад відмови від застосування сили, або посилаючись на суттєво змінені обставини.

Узгодження керівниками 35 держав принципу непорушності кордонів-одна з найбільш суттєвих ознак переходу Європи до нового етапу розвитку, до встановлення на континенті стабільної системи міжнародних відносин.

Тісно пов”язаний з попереднім четвертий принцип Декларації, що проголошує територіальну цілісність держав. Відповідно до мети та принципів Статуту ООН учасники наради взяли на себе зобов”язання утримуватися від будь-яких дій проти територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якої держави–учасниці. Вираз “будь-які дії” означає відмову не тільки від застосування збройної сили або загрози її застосування, але й від будь-яких інших заходів політичного, економічного і іншого характеру, спрямованих проти територіальної цілісності держав.

При неухильному застосуванні даного принципу, поряд з дотриманням всіх інших принципів, можна наприклад погасити небезпечний конфлікт на Близькому Сході, вирішити питання стосовно статусу Кіпру, Гібралтару та ін.

Мирне врегулювання спорів складає п”ятий принцип Декларації. Під цим розуміється, що держави-учасниці розв”язуватимуть між собою спори лише мирними засобами, вдаючись до переговорів, обстежень, посередництва,примирення, арбітражу, судового розляду. Цей принцип викладений у відповідності з главою шостою Статуту ООН, який визначає категорію спорів, продовження яких могло б загрожуваитпідтриманню міжнародного миру і безпеки (ст.33, п.1).

Основні положення даного принципу більш лаконічно такі: сторони вільні у виборі будь-яких мирних засобів вирішення спорів, які перераховані у вищевказаному формулюванні; за будь-яких обставин навіть якщо їм не вдалося вирішити спір за допомогою одного з вищевказаних мирних засобів, сторони повинні продовжувати шукати взаємовигідні шляхи мирного врегулювання, вони повинні утримуватияс від будь-яких дій, які могли б погіршити ситуацію, ускладнити мирне врегулювання спору.

Як бачимо, акцент у всіх цих положеннях робиться на необхідність суворої поваги суверенітету і невтручання у внутрішні справи в процесі мирного врегулювання спорів і виборі мирних засобів їх вирішення. Недопускається також використовувати спори для того, щоб загострити міжнародну обстановку, підірвати дружні відносини між державами і народами. Проголосивши даний принцип держави-учасниці наради виключили війну й воєнні засоби з знарядь вирішення будь-яких спорів і відкрили нові можливості для зміцнення миру й безпеки в Європі.

Шостий принцип стосується невтручання у внутрішні справи. Держави-учасниці проголосили, що вони утримуватимуться від будь-якого втручання, прямого чи побічного, індивідуального чи колективного, у внутрішні або зовнішні справи іншої держави-учасниці.

Сформульований на основі Статуту ООН і деяких інших важливих міжнародних документів, в першу чергу декларації ООН 1965 року про недопустимість втручання у внутрішні справи держав, цей принцип проголошує:

Важливим міжнародно-правовим принципом в умовах створення ситеми європейської безпеки є принцип поваги прав і свобод людини, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань. В якості самостійного принципу був сформульований вперше. В Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. цей принцип подається в контексті інших принципів. Правовою основою його розробки на нараді став п.3 ст.1і ст.55 Статуту ООН, а також такі основоположні міжнародні документи, як Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Пакти про права людини 1966 р. В Декларації принципів Заключного акту, на відміну від перерахованих документів, подається широке і цілісне розкриття змісту цього принципу. Він передбачає обов”язок держав дотримуватися не тільки громадянських і політичних, але й соціально-економічних прав людини[Блищенко И.П.,с.87]

Повага прав людини і основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, религії і переконань, розглядається в Декларації як істотний фактор миру, справедливості і добробуту, необхідний для забезпечення дружніх відносин і співробітництва між державами-учасницями, між всіма державами. Той факт, що учасники наради розлядали даний принцип як істотний фактор миру, має особливе значення, оскільки це зобов”язувало до того, щоб законні права і інтереси кожної людини здійснювалися, не порушуючи справедливість і добробут, необхідні для забезпечення дружних відносин і співробітництва між державами.

Кваліфікація поваги прав і свобод людини як істотного фактору миру- це серйозний розвиток даного інституту міжнародного права в інтересах всіх.

Поряд з даним принципом, повністю і в усьому обсязі повинен застосовуватися наріжний принцип Декларації – суверенна рівність усіх держав-учасниць наради[Радянське право,с.11].

Восьмий принцип