Між самітами в Будапешті і Лісабоні, проходили повільні концептуальні дискусії щодо сутності майбутньої моделі, її складових і т.д.

Так, невдовзі відбулася зустріч ОБСЄ на найвищому рівні в Лісабоні, яка закінчилася прийняттям Лісабонської декларації про модель загальної і всеохоплюючої безпеки для Європи ХХІ століття. В документі підкреслювалась “центральна роль“ ОБСЄ в реалізації спільної мети – створенні “єдиного простору безпеки”, тобто “від Ванкувера до Владивостока”. В той же час було записано, що підтверджується “право вільно вибирати чи змінювати способи забезпечення своєї безпеки, включаючи союзні договори, за ступенем їх еволюції”. Таким чином, подальше розширення НАТО отримало “індульгенцію”.

Наступний саміт держав-учасниць ОБСЄ, який відбувся в Стамбулі ще раз засвідчив необхідність створення нової системи колективної безпеки для всіх європейських держав. На саміті була прийнята Хартія європейскої безпеки, в якій ще раз були підтверджені всі принципи ОБСЄ та її попередні рішення по створенню системи безпеки в зоні діяльності ОБСЄ. Особливо підкреслювався той факт, що держави-учасниці “не будуть зміцнювати свою безпеку за рахунок безпеки інших держав. В рамках ОБСЄ жодна з держав, групи держав чи організація не можуть бути наділені переважною відповідальністю за підтримання миру і стабільності в регіоні ОБСЄ або розглядати будь-яку частину регіону ОБСЄ в якості сфери свого впливу”. Хартія проголосила намір “щодо загального розгляду питань безпеки, які представляли спільну зацікавленність у держав-учасниць, і щодо реалізації прийнятої в ОБСЄ концепції всеохоплюючої і неподільної безпеки в тому, що стосується воєннополітичного виміру”[2,73].

В той же час аналіз Хартії показує, що з проблематики воєннополітичного виміру в ній є ряд моментів, які, відверто кажучи, не сприяють зміцненню ситеми дійсної безпеки, однакової для всіх держав-учасниць ОБСЄ. Знову ж таки, було зафіксовано положення про можливість держав-учасниць вступати у військові союзи. Однак, в Хартії нічого не говориться про необхідність створення системи колективної безпеки для всі держав-учасниць в майбутньому в якості стратегічної мети ОБСЄ. Це зменшує її загальний позитивний потенціал.[2,74]

Важливо зазначити також і те, що система європейської безпеки не є автономною, а тільки однією із складових світової системи безпеки, на вершині якої знаходиться така універсальна структура як ООН. Систему безпеки європейського континенту забезпечують в першу чергу ОБСЄ через свою превентивну діяльність, НАТО,Європейський союз та Рада Європи. Дані європейські структури складають систему колективної безпеки цього регіону і тісно взаємодіють з іншими міжнародними організаціями, які забезпечують колективну безпеку в інших регіонах світу такими як Організація африканської єдності, Ліга арабських держав, Організація американських держав, Асоціація держав Південно-Східної Азії. Кожна з цих міжнародних регіональних організацій складає в свою чергу систему колективної безпеки регіону де вона функціонує.

ОБСЄ тісно взаємодіє з усіма вищевказаними міжнародними організаціями як з питань воєннополітичного характеру так і з питань соціально-економічних і гуманітарних. Європейський союз і Рада Європи в своїй діяльності зорієнтовані на вирішення питань соціально-економічного і гуманітарного характеру, в той час як НАТО – на воєннополітичну сферу. До компетенції ОБСЄ входить і таке важливе завдання як боротьба та превенція тероризму на європейському континенті і не тільки.

Організація з безпеки і співробітництва в Європі посідає чільне місце у системі світової безпеки. Організація Об”єднаних Націй( передусім один з її керівних органів – Рада Безпеки) не спроможна підтримувати і забезпечувати мир, спокій, безпеку у всіх регіонах світу. Саме тому, це покликані зробити міжрегіональні організації у відповідності з резолюціями ООН та цілями діяльності організацій.

ОБСЄ на відміну від інших міжрегіональних організацій (таких як НАТО, ОАД) в своїй діяльності покликана проводити головним чином, превентивну політику, тобто попередження виникнення спорів чи будь-яких непорозумінь між сторонами, недопущення їх переростання в конфлікти і обмеження масштабів конфліктів після їх виникнення.

Колективне забезпечення безпеки може стати реальністю тільки в тому випадку, якщо воно надає всім державам, які беруть у ньому участь, однакову ступінь безпеки. Колективність і рівність безпеки нерозривні і взаємообумовлені: відхід від принципу рівної безпеки, спроби дискримінації тих чи інших країн спричиняють крах зусиль щодо забезпечення безпеки на колективній основі і одночасну загрозу всесвітній безпеці [Собакин В.К.,с.86-99].

Поряд з поняттям колективного забезпечення безпеки, існує такий термін як “колективна самооборона”. Так, професор міжнародного права Д.Кунц вважає, що термін “колективна самооборона” – невдалий, оскільки це не самооборона, а оборона іншої держави.[Kunz J.L. Individual and collective self-defence in article 51 of the Charter of the United Nations, The changing law of nations,Ohio,1968, p.567]. Його підтримує в цьому Г.Кельзен, який вважає, що дії зі сторони держав, які не були атаковані, а тільки допомагають проти агресії, державі, що була атакована не є самообороною[Kelsen Н.,р.792].

Аналогічну позицію займає К.Скубішевський, “право на колективну самооборону, - зобов”язує держав прийти на допомогу одна одній, у випадку, коли одна з них стала об”єктом озброєного нападу. Такі терміни як “колективна самооборона” або “оборона іншої держави”, краще передають зміст того що зараз завдяки ст.51 Статуту ООН розуміється під колективною самообороною”[ K.Skubiszewski. Use of force by states. Collective security. Law of war and neutrality, Manuel of public international law, L.,1968, pp.760-765].

На відміну від оборони, яка базується на договорі про взаємну допомогу, бездоговірна колективна оборона є на думку Д.Кунца, “чистим правом, а не юридичним обов”язком” [Kunz J.L.,p.567]. Через відсутність договірних правовідносин