Напевно при відсутності договірної основи правовою основою для колективних оборонних дій може бути лише наявність загального суб”єктивного інтересу – міжнародного миру і безпеки, який підлягає захисту колективними зусиллями кожної держави-члена міжнароднорго співтовариства. Інакше кажучи, колективна оборона набуває на відміну від договірної взаємодопомоги характер децентралізованих колективних дій з відновлення міжнародного миру і безпеки. Вона ніби заповнює простір, створює єдину ланку між діями регіональних систем колективної безпеки, з однієї сторони, і примусовими та превентивними заходами Ради Безпеки з підтримання і відновлення міжнародного миру і безпеки, з іншої [Скакунов Е.И., Самооборона в международном праве, М.:Межд.отн.,1973,с.41-45].

Самооборона у відповідності до Статуту ООН розуміється, в якості засобу боротьби з агресивною війною. Тому, було б неправильно, вважати, що право на самооборону є достатньою гарантією у забезпеченні міжнародногомиру. Саме тому поряд з самообороною сучасне міжнародне право передбачає створення в рамках ООН системи колективної безпеки, як і можливість існування регіональних систем безпеки в окремих географічних районах, про що вже йшлося вище.

Отже, на сьогоднішній день триває процес створення системи колективної безпеки у європейському регіоні. Цей процес триватиме до того моменту, поки будь-яка з держав чи групи держав-учасниць ОБСЄ не запропонує конкретну програму створення дійсної рівної безпеки для всіх європейських держав. Цей процес сповільнений нерішучістю держав висунути проект договору про колективну безпеку для всіх європейських країн від "”Ванкувера до Владивостока". Серцевиною такого договору повинні бути зобов”язання держав-учасниць ОБСЄ про надання рівних для всіх гарантій безпеки, включаючи автоматичну спільну відповідь у випадку нападу на будь-яку державу-учасницюОБСЄ. Безумовним є і те, що такий договір повинен охоплювати території всіх європейських держав, які входять в Організацію з безпеки і співробітництва в Європі.