Привертає увагу і те, що найбільшої глибини міждержавна стратифікація досягла в останнє десятиріччя. Відповідна ситуація особливо загострилася у 90-ті роки у зв'язку з розширенням зони бідності за рахунок країн, що входили раніше до колишнього СРСР. У 2000 році в Україні частка ВВП на душу населення за поточним валютним курсом знизилася порівняно з 1991 майже в 4 рази; вона становила 657 доларів. Згідно зі світовою класифікацією — це рівень бідних країн. (Середньосвітовий рівень нині перевищує 5 700 дол., а рівень передових країн - 20 000 дол.) Це - 130-е місце в світі. За індексом розвитку людського потенціалу Україна посіла у 2000 році 74-те місце у світі.

Не переконаний у тому, що існує прямий зв'язок між наведеною статистикою і подіями 11 вересня. Але те, що проблема співвідношення бідних та багатих країн є відлунням цих подій, не може викликати сумнівів. Думати по-іншому - це означає вводити себе в оману, не бачити головного. У цьому контексті світова спільнота дедалі більше переконується у тому, що глобалізація не змогла, як було показано, розв'язати ключову проблему сучасного світового розвитку - забезпечити зближення держав за рівнем життя народу і зменшити на цій основі глибину міждержавної стратифікації. Навпаки, процес диференціації суттєво прискорився. Йдеться про основний виклик, на який не дано відповіді. Нині людство зіткнулося з ситуацією, за якої значна частка країн виявилася за межею економічного та соціального прогресу. Саме тому не можна не враховувати і того, що, за оцінками експертів 00Н, до 2025 року в країнах, що розвиваються, проживатиме абсолютна більшість населення - 7,8 млрд осіб (нині - 4,8 млрд із 6 млрд населення світу). Якщо нині 80 відсотків населення світу втягнено у боротьбу за виживання, то через 25 років ця кількість сягне 90 відсотків. Чи можна вважати такий світ стійким? Будьмо реалістами в оцінці відповідної перспективи.

3.Технологічна диференціація

Глибока криза, що характеризує нині процес глобалізації, має й інший вимір. Вона пов'язана не лише із соціальною стратифікацією, а й з поглибленням технологічної диференціації, яка включає в себе трирівневу структуру: перший рівень - країни, що розвиваються на основі постіндустріальних принципів; другий - країни з традиційною індустріальною технологією; третій - країни доіндустріального розвитку. Важливо враховувати й те, що в системі міждержавних відносин формуються механізми, які, по суті, виключають можливість вертикальної міграції країн з нижнього на вищий технологічний рівень. Така міграція стає можливою лише для обмеженого кола держав, що не змінює загальної картини світового розвитку.

Нова міждержавна технологічна спеціалізація, що консервує двополярну економічну протилежність (цивілізаційний центр - периферійна зона), базується на функціональній обмеженості постіндустріальних структур. Це визнається і вченими Заходу. Вважається, що постіндустріальне суспільство за структурою своєї економіки не є самодостатнім; воно не може повністю замінити індустріальне і навіть аграрне. Звідси - відокремлення центру від периферійної зони не є абсолютним; воно відносне, реалізується в межах виконання периферійною зоною функції індустріального забезпечення центру відповідною продукцією та послугами. Є й зворотний зв'язок: центр бере на себе функцію часткового інвестиційного забезпечення периферійних країн. Однак капітал, що вкладається, спрямовується здебільшого не у високі технології, а в індустріальне виробництво з метою його модернізації та пристосування до потреб постіндустріальних держав. Не слід перебільшувати і масштаб відповідної допомоги. За існуючими оцінками, понад 90 відсотків прямих іноземних інвестицій не залишають межі розвинутих країн.

Це саме можна сказати і стосовно системи використання кваліфікованих кадрів. У жовтні 2000 року в США прийнято закон, за яким протягом наступних трьох років буде видано 200 000 віз для імпорту кваліфікованих спеціалістів, головним чином для роботи у комп'ютерних галузях. Передбачається, що 100 000 з них будуть фахівці з Індії. Експертами ООН підраховано, що лише відповідні втрати індійської сторони становитимуть понад 2 млрд дол. щорічно (Доклад о развитии человека за 2001 год. - С. 92). Ось чому варто зазначити, що, незважаючи на економічний прогрес, за шкалою людського розвитку Індія і нині посідає одне з найнижчих місць. Коефіцієнт грамотності дорослого населення в цій країні - лише 44 відсотки, на кожну тисячу населення припадає лише 29 телефонів. Аналогічну політику "скуповування мізків" інтенсивно проводять й інші країни постіндустріального центру. Вона боляче б'є і по інтересах постсоціалістичних країн, у т.ч. й України.

4.Суперечності інституційної сфери

Глобалізація нагромаджує небезпечні суперечності і в інституційній сфері. Вони стосуються як внутрішньої, так і зовнішньої сторін розвитку. З одного боку, глобалізація послаблює роль держави, без активної участі якої суспільство неспроможне дати відповідь на її виклики. Послаблюються і можливості демократії, яка історично утверджувалася на Заході в межах державних утворень, спиралася на її інституції і в свою чергу є основою суспільного прогресу. З іншого боку, дедалі більше неефективними виявляються й власні інституції глобалізаційного процесу. В економіці такими інституціями виступають МВФ, Світовий банк, Світова організація торгівлі та інші. Всі вони за своїм статусом покликані сприяти поглибленню економічної та соціальної збалансованості. Насправді виявилося протилежне: політика відповідних інституцій, як це переконливо довело останнє десятиріччя, полягає в іншому. Вона спрямована на обслуговування інтересів "лідерів" у країнах периферійної зони, зводиться до логіки пристосування виробничого, фінансового та інтелектуального потенціалів цих країн до потреб цивілізаційного центру.

Показовою є така деталь. На відміну