СЦЕНАРІЙ до фільму Христини Семенюк “Людина з легенди”

Нам вже відомо, що політика, яка велася на Україні в двадцяті отримала назву “українізація”. Тобто культурно-освітня робота йшла вперед, 80 % населення отримали знання в школах для дорослих і дітей, більшість із них отримали грамоти, які свідчили про закінчення елементарної школи. В той час українці мали право розмовляти українською рідною мовою, видавати і читати українську пресу та книжки. Проте якщо так було спочатку, то до 1931 року Й. Сталін почав проводити протилежне, “русифікацію”, щоб зміцнити тоталітарний режим. Культура і освіта України все більше і більше набували російськомовного характеру.

Почались масові репресії проти тих, хто противився, не хотів жити за однією ідеологією. Сталін жорстоко знищував тих, кого боявся, інтелігенцію. Люди, які боролися словом, були сильні душею, вірні Батьківщині, і вільні думкою і розумніші за Сталіна. Ось такою була українська інтелігенція. Сталін боявся їх. Індивідуалісти в Україні були приречені. Так, багато поетів та письменників: Яловий, Остап Вишня, Слісаренко, досвітній теж були репресовані. Тичина, Рильський, Сосюра були умовно репресованими. Це означало, що вони писали про те, про що дозволить писати влада. Тобто це мали бути твори, де б прославлялася більшовицька партія, Сталін та його найближче оточення. Ці твори була своєрідна данина тоталітарному режимові, яку змушені були платити майстри слова за можливість жити. Але про яке життя тут може йти мова?

Мій фільм про те, як помирає надія, як “згасає” білий світ в очах людини, яка хоче жити.

Микола Хвильовий, він шокував, приголомшив, вразив своїм вчинком усіх. Проте це був не вихід. Вихід – це коли знову бачиш світло коли в тобі живе надія.

Сам М. Хвильовий чи не перший усвідомив, що в літературу та мистецтво починає проникати казенно-бюрократичний підхід до творчості. Він гаряче обстоював ідею майбутнього відродження національного мистецтва, виступав проти “масовізму” в літературі, вважаючи, що мистецтво творить не армія, а інтелектуально розвинуте творча індивідуальність, яка дотримується своїх ідеологій життя.

Спочатку він створив літературну організація ВАПЛІТЕ. Головою організації став М. Яловий, письменник, найкращий друг Хвильового. Генеральний секретар ЦК ВП (б) У Каганович наказав закрити організацію, звинувативши Хвильового і Ялового у прагненні відірвати українську культуру від російської. Насправді все було не так.

М. Хвильовий вважав, що треба відшукати найближчі шляхи до повного розквіту національної літератури і мистецтва. Він стверджує, що український народ виріс на рабській психології, на здатності лише повторювати та копіювати вершинні досягнення інших культур і народів, зокрема росі1ської.

Суперечка про шляхи національного розвитку української радянської літератури була переведена в площину політичну, аж до тверджень про те, що Хвильовий закликав до виходу України з Союзу РСР. До виходу з Союзу Хвильовий не закликав, але обстоював послідовно суверенітет України, передусім її культурну та економічну незалежність.

У своєму трактаті “Україна чи Малоросія”, Хвильовий каже, що “ми є дійсно незалежною державою, яка входить своїм республіканським організмом в РС. Союз все ж таки залишається союзом, а Україна є самостійна одиниця.” Звичайно, цей трактат був заборонений, а Хвильового залякували, переслідували, йому погрожували.

Взагалі-то, в ті роки захищати свої позиції, погляди було надзвичайно важко, бо в атмосфері підозрілості і недовіри, інтриг і огульних обвинувачень інтелігенції в ідейних помилках, яку насаджував Каганович. Сформульовані тези Хвильового перекручували, провокаційно переосмислювали.

В 1933 році в житті Хвильового сталося велике горе. Заарештовують, а потім розстрілюють його найкращого друга, М. Ялового. М. Хвильовий гарячково шукає пояснень, виходу. Але не знаходить.

Вранці 13 травня 1933 року письменник збирає у себе на квартирі найближчих друзів, Куліша, Досвітнього, Йохансена. Він частує їх чаєм, жартує, грає на гітарі, декламує вірші Пушкіна. Через деякий час виходить до своєї робочої кімнати. Лунає постріл. Не випадково, навпаки, усвідомлено було вибрано 13 число для самогубства. 13 грудня Хвильовий народився, в 13 число він був закоханий.

Цим числом, яке вважалося нещасливим, він хотів посилити символічне значення трагічні звучання свого останнього в житті вчинку.

Мужність М. Хвильового вражає. Самогубство талановитого письменника, організатора літературного процесу в Україні, засвідчило, що процеси де індивідуалізації людини ,зумовлені контролюванням її поведінки, способу мислення набувають загрозливих форм. За казарменими принципами Троїцького і Сталіна поступово перерубуються зв’язки людини історії, соціальна культурна спадкоємність, яка мала забезпечити формування духовного обличчя нації і прискорити самоусвідомлення української культури як феномена національного.

Як людина, Хвильовий хоче жити, але як художник, як творець чогось нового, і духовний провідних своєї генерації, він не може існувати бо задихається в нестерпно важкій атмосфері насильства над творчою уявою.

Так з 1930 по 1950 рр. Задихнулося близько 500 творчих особистостей, які жили і працювали в Україні.