Лідери наукового прогресу Нобелівським преміям — 100 років
27 листопада 1895 р. багатий шведський промисловець, винахідник динаміту Альфред Нобель пише заповіт, в якому доручає вкласти весь його величезний капітал у надійні акції, цінні папери й утворити таким чином фонд. Щорічні прибутки фонду необхідно ділити на п'ять частин і розподіляти у вигляді винагород. Перші три частини мають видаватися як премії особам, що зробили видатні відкриття у галузі фізики, хімії, фізіології і медицини. Решта призначається для нагородження тих, хто досяг загальновизнаних успіхів у галузі літератури або боротьби за мир.
10 грудня 1896 р. Альфред Нобель помер. Після численних протестів родичів, шведських націоналістів (останні звинуватили Нобеля у космополітизмі, оскільки премії мали присуджуватися незалежно від національності претендента), судових позовів, виступів преси і т.д. заповіт набув чинності. Адвокати Нобеля Рангар Сульман і Рудольф Лілеквіст приступили до розробки Статуту майбутнього Нобелівського фонду. Проект Статуту було передано до шведського риксдагу (парламенту). Голосування пройшло успішно — Статут прийняли і передали королю Швеції для остаточного затвердження.
29 червня 1900 р. ідея Альфреда Нобеля стала нарешті реальністю. І наприкінці 1901 р. були оголошені імена перших Нобелівських лауреатів. Ними стали фізик Вільгельм Конрад Рентген — за відкриття рентгенівських променів, хімік Джакобс Генрі Вант-Гофф, — як було сформульовано, «за екстраординарні послуги, що він надав, відкривши закони хімічної термодинаміки й осмотичний тиск у розчинах», фізіолог і лікар Адольф Ван Беринг — за роботи із серологічної терапії, особливо за розробку засобів проти дифтерії (дослівно — «…надав у руки лікаря переможну зброю проти хвороби і смертельних випадків»), французький поет Рене Арманд (псевдонім — Саллі Прадхом) — «за поетичні композиції, що утверджують високі ідеали; за фахову досконалість і рідкісну комбінацію високих якостей серця та інтелекту». І, нарешті, Нобелівська премія миру була поділена між швейцарцем Генрі Дунантом — фундатором Міжнародного комітету Червоного Хреста і французом Фредеріком Пассі — засновником (1889) і президентом першої французької організації борців за мир.
У 1968 р. Шведський національний банк на ознаменування 300-річчя свого існування заснував пам'ятну премію Альфреда Нобеля у галузі економічних наук, що присуджується згідно з правилами Нобелівського фонду. Лауреати цієї премії визначаються Шведською Академією наук. Серед них є й одна «наша людина»: у 1975 р. Нобелівська премія в галузі економічних наук була присуджена радянському вченому Леонідові Віталійовичу Канторовичу разом з голландцем С. Купменсом («за їхній внесок у теорію оптимального розподілу ресурсів»).
З усіх існуючих у світі нагород — і особливо наукових — Нобелівська премія вважається найпочеснішою. Вчені-лауреати — це люди, які справді зробили фундаментальний внесок у розвиток сучасного природознавства. До того ж їм пощастило, бо їхні ідеї ще за життя оцінили сучасники, адже Нобелівською премією посмертно не нагороджують. Отож багато хто, хоч і заслужив цю премію, але «не встиг» її одержати. Крім того, члени Нобелівських комітетів, як і всі люди, схильні до суб'єктивізму, а це означає, що і їхні рішення не завжди справедливі.
Отже, від часу появи перших лауреатів минуло 100 років. Нині налічується 712 присуджених Нобелівських премій. Серед них: з фізики — 163, з хімії — 135, фізіології і медицини — 163, літератури — 97, премій миру — 108, у галузі економічних наук (1969—2000 рр.) — 46. Втім, кількість осіб, що одержали Нобелівські премії, не збігається з кількістю виданих премій. Тут дві причини. Перша полягає в тому, що преміями миру нагороджуються не тільки окремі особи, а й громадські організації. А друга — наявність серед лауреатів осіб, які удостоїлися Золотої Нобелівської медалі двічі. Звичайно, таких мало — всього четверо: Марія Склодовська-Кюрі, Джон Бардін, Лайнус Полінг і Фредерік Сенгер. Але ці люди, безумовно, заслуговують на особливу увагу. І ми розповімо про кожного з них окремо.
