в тому, щоб майстерно користуватися продуктом прагматичних досліджень,

тобто реалізувати його у публічному мовленні. Іншими словами, риторика не

претендує на всю категорію виразності, а лише на ті її компоненти, які актуалізують

функцію переконання. Таким чином, риторика і прагматика, будучи

науками прикладного характеру, все-таки не є тотожними за своєю суттю

знаходяться, очевидно, у відношенні пересічення. «...Прагматика є ширшою

від риторики у частині, яка стосується мовленнєвих актів і правил мовленнєвої

взаємодії, і вужчою від риторики у сфері, яка належить до засобів впливу

з метою переконання. Останнє забезпечує риториці вихід в інші сфери...

Цілком закономірним є також зв'язок риторики з культурою мовлення

яка вивчає такі комунікативні якості мовлення, як правильність, ясність, точність,

образність, стислість, експресивність, доцільність, які в системі створюють

такий феномен, як «благородство» мовлення. Публічне мовлення поза

цією якістю, на наш погляд, не може претендувати на успішну реалізацію

своєї функції — захоплювати, насолоджувати, спонукати, переконувати. Якщо

культура мовлення досліджує перераховані комунікативні якості мовлення

більше у статиці (кожна якість вивчається начебто окремо для того, щоб

повніше охарактеризувати її, і розглядається як відносно самостійна), то

риторика досліджує ці ж якості у динамічному аспекті (вивчаються різні варіанти

комбінацій даних якостей як одна з одною, так і з іншими мовленнєвими якостями залежно від ситуації спілкування й жанру публічного

мовлення). Інакше кажучи, культура мовлення — перший необхідний ступінь до слідження вищеназваних мовленнєвих якостей, а риторика — наступний ступінь,

мета якого полягає у виявленні закономірностей поєднання (ієрархії) комунікативних якостей мовлення у різних видах публічного мовлення.

Кілька слів про відносини риторики і лінгвістики тексту.

Предметом дослідження останньої є текст безвідносно його видів, жанрів (текст як певна цінність), закони текстоутворення, текстові категорії. У центрі ж уваги риторики перебуває певний вид тексту — публічне мовлення і, отже

ті механізми текстоутворення і текстові категорії, які відповідають саме тому видові тексту промови.

Риторика і сценічна майстерність. Публічне мовлення, яке проходить стадію підготовки, виходить на наступний етап — виконання (виголошення), який є своєрідним спектаклем. Тому риторика використовує ті компоненти сценічної майстерності, які забезпечують якість подання публічного мовлення значной мірою його успіх: роботу над вимовою (дикцією), голосом

(темпом, «польотністю»), мовленнєвим диханням; композиційне оформлення мовлення, управління мімікою, жестами, позою, ходою; техніку входження в образ тощо.

Отже, риторика є цілком самостійною наукою, яка передбачає свою систему законів і предмет дослідження, а також чітку функціо-льну спрямованості., причому риторика не тільки не заважає, а, навпаки, активно сприяє іншим наукам у розвиткові інтелектуального, духовно-морального потенціалу людини.

Роди й види ораторського мистецтва сучасності розрізняються на основі ораторського монологу й ораторського діалогу (немонологічні «колективні форми мовлення).

Розглянемо основні форми ораторського монологу, які виділяють більшість

сучасних дослідників: соціально-політичне красномовство, парламентське

красномовство, академічне, соціально-побутове, судове, лекційно-пропагандистське,

дипломатичне, військове, торговельне (рекламне), церковно-богословське

красномовство.

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ КРАСНОМОВСТВО є одним із найдавнішим родів красномовства, яке уславило імена Цицерона, Демосфена й інших видатних

ораторів античності та пізніших часів. Демократизація суспільного життя стимулює ораторську творчість громадян на зборах, мітингах, сесіях Верховної Ради, сесіях Рад народних депутатів, у клубі, на радіо, телебаченні

тощо. Духовно-інтелектуальна енергія людей передається завдяки активізації

публічного переконуючого слова, яке під тиском соціально-економічної кризи, політичних катаклізмів стає все більш гострим, соціально вагомим, необхідним в умовах відстоювання певних позицій, власних

поглядів.

ПОЛІТИЧНА ПРОМОВА — один із найважливіших видів соціально-політичного

красномовства, класичний жанр ораторського мистецтва, до того ж найдавніший. Дієвість політичних промов змушує політиків надзвичайно вдумливо ставитися не лише до їх змісту, а й до форми — мови, стилю, композиції

усного або письмового політичного виступу (тексту). Політичні промови

античних ораторів, зокрема Демосфена «Про вінок», «Філіппіки» Цицерона—

неоціненна скарбниця досвіду публічних виступів, особливо в період зростання національної самосвідомості народу України, його духовно-

інтелектуального відродження.

ПАРЛАМЕНТСЬКЕ КРАСНОМОВСТВО — різновид соціально-політичного

роду ораторського мистецтва, в якому є чимало «секретів» публічного переконання аудиторії, зокрема оригінальність думок, ґрунтовні спостереження,

яскраві описи, гумористичні сценки, щирі почуття тощо. Ці класичні постулати можуть не виконуватися, а цінність, дієвість парламентського красномовства девальвуватися від популістської маніпулятивної позиції

парламентаря, що мало місце у парламентській діяльності ряду представників держав колишнього СРСР, а також СНД. МІТИНГОВА ПРОМОВА має на меті з'ясувати, зробити зрозумілою

актуальною, значущою, хвилюючою громадську проблему, спонукати слухачів

до певних дій. Вона перебуває на стику політичного й дипломатичного жанрів красномовства, відзначається посиленою експресивністю, виразністю, апелює до колективних емоцій, прагнень, часом уступає своєрідною прилюдією до мобілізації колективних зусиль для важливої та невідкладної мети.

Теоретичне й практичне оволодіння всіма різновидами соціально-політичного

красномовства як формами публічного виступу необхідне тим, хто займається

активною освітньо-виховною, громадсько-політичною діяльністю. АКАДЕМІЧНЕ КРАСНОМОВСТВО — один з найдавніших видів ораторського

мистецтва, зокрема у риторичній традиції слов'ян. Просвітницька діяльність

Ярослава Мудрого, князя Володимира та багатьох інших видатних діячів культури

закладала основи академічного (шкільного, вузівського) красномовства.

Видатні науковці, зокрема Феофан Прокопович, Григорій Сковорода, М. В. Ломоносов,

Петро Могила та інші були не лише творцями, а й пропагандистами наукових знань, які вони

прагнули наблизити до найширших народних мас. Академічне красномовство поділяється на три види: 1) Власне академічне (наукова доповідь, реферат, огляд, дискусія); 2) Вузівське красномовство (лекція, цикл лекцій);

3) Шкільне красномовство (шкільна лекція, розповідь, опис, бесіда тощо). Академічне красномовство, на думку багатьох дослідників, зокрема О. Михневича, є фундаментом, базою лекційної пропаганди, яка набула

особливої популярності, масовості у 60—80-ті роки XX ст., але у 90-ті роки

переживає кризу, шукає нові форми й методи роботи з масовою аудиторією.

Питання вузівського та шкільного красномовства вчителя досліджували багато вчених, вони відзначали могутній етико-естетичний, пізнавально-ви-ховний потенціал живого слова вчителя, що було спрямоване не лише до ро-зуму, а перш за все до серця вихованців. Педагогічна та риторична спадщи-на А.