в здійснення суб'єктами своїх прав щодо володіння, розпорядження та користування землею, крім випадків, передбачених законом – це результат демократизації земельних відносин. Закріплення цього принципу пов'язане з розширенням прав власників земельних ділянок і землекористувачів (у тому числі і орендарів), розвитком їх самостійності. Державне управління в галузі використання та охорони земель здійснюється в сучасних умовах у поєднанні з широкою самостійністю як власників земельних ділянок, так і землекористувачів. Згідно ст. 154 Земельного кодексу органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування без рішення суду не мають права втручатись у здійснення власником земельної ділянки повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов'язки чи обмеження. У випадку ж заподіяння шкоди неправомірним втручанням зазначених органів у здійснення власником повноважень щодо землі ст. 155 Земельного кодексу встановлює відповідальність названих органів.
Право власників земельних ділянок та землекористувачів самостійно господарювати на землі є запорукою того, що держава не повинна втручатись в діяльність носіїв земельних прав при реалізації ними своїх правомочностей. Винятки з цього правила складають випадки, передбачені законом. Мова йде, зокрема, про примусове припинення прав на земельну ділянку її власника або землекористувача при порушенні ними чинного земельного законодавства (ст. 143 ЗК). Не виключається також припинення земельних прав і на випадок необхідності забезпечення екологічної безпеки або ж інших державних чи суспільних інтересів та ін. (ст.ст. 146, 147 ЗК).
Забезпечення раціонального використання та охорони земель – один з основоположних принципів. Раціональне використання землі передбачає взаємозв'язок досягнення необхідного ефекту, який отримано від господарської експлуатації землі при мінімальних витратах з одночасним збереженням і покращенням землі в процесі її використання. Цей принцип тісно і нерозривно пов'язаний з такими принципами, як цільовий характер використання земель та стабільність, сталість прав на землю.
Згідно закону земельні ділянки повинні використовуватися суб'єктами земельних прав тільки у відповідності з цільовим призначенням. Використання земельних ділянок з порушенням зазначеної вимоги незаконне і тягне за собою певні негативні правові наслідки для суб'єкта (ст. 141 ЗК).
Забезпечення гарантій прав на землю полягає в тому, що Земельний кодекс забезпечує гарантії права власності на землю і право користування землею.
Земельні права суб'єктів (право власності на земельні ділянки та право користування ними), а також гарантії їх здійснення проголошені і закріплені Конституцією України. Так, цим Законом визначені права і свободи людини і їх гарантії, гарантується право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод, гарантується право власності на земельну ділянку (ст.ст. 13,14,55). Згідно ст. 153 Земельного кодексу власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених чинним законодавством. Примусове ж відчуження земельної ділянки (шляхом її викупу) може бути застосоване як виняток для суспільних потреб та з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом та за умови попереднього і повного відшкодування вартості земельної ділянки (ст.ст. 146, 147 ЗК). Якщо ж колишнім власником земельної ділянки буде встановлено, що земельна ділянка використовується не для суспільних потреб, він має право звернутися до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки та відшкодування збитків, пов'язаних з викупом.
Земельне законодавство базується на принципі пріоритету вимог екологічної безпеки. Його сутність полягає в тому, що при правовому регулюванні використання земель законодавець виходить із необхідності їх правової охорони як елементу екологічної безпеки. При цьому використання значної частини земель безпосередньо поставлено в залежність від забезпечення екологічної безпеки. Це стосується, зокрема, земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, земель лісового та водного фондів. Щодо зазначених земель законодавством встановлений такий правовий режим, який забезпечує їх особливу охорону.
Реалізація цього принципу шляхом впровадження екологічних вимог в земельно-правові норми дозволяє забезпечити здійснення комплексних заходів по охороні земель від шкідливих процесів, недопущенню розміщення, будівництва, експлуатації об'єктів, що негативно впливають на стан земель та які призводять до забруднення їх хімічними, радіоактивними, бактеріальними та іншими шкідливими речовинами.
За час, що минув, у розвиток Земельного кодексу Верховною Радою України прийнято 18 законів, які регулюють земельні відносини та використання земель, є базовими для формування ринку земель як несільськогосподарського, так і сільськогосподарського призначення. Головними з них є Закони: "Про землеустрій", Про охорону земель", "Про державний контроль за використанням і охороною земель", "Про внесення змін до Земельного кодексу України" (щодо врегулювання земельних відносин недержавних сільгосппідприємств, "Про внесення змін до Закону України "Про оренду землі" (нова редакція), "Про іпотеку", "Про використання земель оборони" та "Про охорону земель". На виконання п. 104 постанови Кабінету Міністрів України від 20 січня 2003 року №100 Держкомземом розроблено проект Закону України "Про внесення змін до Земельного кодексу України". У законопроекті основну увагу приділено посиленню ролі державного управління землями. Це дасть можливість розвивати ринок землі, відносини, кредитування, іпотеку земельних ділянок і взагалі значно впливатиме на подальший розвиток земельних відносин.
До основних принципових положень вказаного законопроекту належать:
- посилення ролі органів місцевого самоврядування базового рівня щодо розпорядження землями комунальної власності та впливу їх на процеси надання і вилучення земель державної власності. Передбачено, що тільки сільські, селищні й міські ради матимуть право розпоряджатися землями територіальних громад;
- повноваження щодо управління землями державної власності, у тому числі забезпечення купівлі-продажу та постійного користування, передбачено надати центральному органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів; ;
- принципово змінюється порядок вилучення і надання земельних