Організація історичних архівів та формування наукових документальних колекцій в Україні

Заснування Центрального архіву давніх актів у Києві

Розвиток історичних знань і стан архівної справи у 1-й половині 19 ст. висунув

невідкладні завдання – врятування архівного матеріалу, концентрації найцінніших

архівних фондів та створення історичних архівів. Заснування Центрального архіву

давніх актів у Києві пов'язане з діяльністю Київської археографічної комісії

(Тимчасова комісія для розгляду давніх актів), яка існувала з 1843 р. при Київському

військовому, подільському і волинському генерал-губернаторові. Член Київської

археографічної комісії (КАК), відомий історик права, професор М.Іванишев один з

перших порушив питання про відкриття центральних архівів у Західному та Південно-

Західному краї Російської імперії для зосередження в них актових книг, важливих у

науковому відношенні. Діячі КАК зуміли оцінити значення актових книг –

невичерпного джерела для історичної науки і археографічної практики.

Актові книги, розкидані по присутствених місцях краю, зберігалися у

неупорядкованих архівах державних установ, псувалися від часу, нищилися,

1 ЦДІАК України, ф 1396, оп.1, спр.78, арк.4-5зв.

2 ДАК, ф.163, оп.7, спр.266, арк.1.

розпорошувалися, потрапляли до рук колекціонерів. Були випадки і фальсифікації

документів з метою одержання дворянського звання. У 30-40-і роки 19 ст. працювали

комісії для перевірки і опису актових книг (гродських, земських, книг магдебургій і

ратуш). Щоб запобігти фальсифікації документів, комісії підраховували і нумерували

аркуші, прошнуровували книги, завіряли печатками і підписами своїх членів. До

кожної книги складали опис з переліком кожного документа та позначкою, чи

визнається він “несомнительным или же подлежащим сомнению й почему именно”1.

На початку свого існування КАК розгорнула широку евристичну діяльність у

державних, церковних і приватних архівах.

Учасники археографічних експедицій повідомляли про незадовільні умови

зберігання актових книг і небезпеку, яка загрожувала цим книгам. Кременецький

повітовий стряпчий В.Сивицький у рапорті 1843 р. описував стан архіву

Кременецького магістрату, в якому справи були нерозібрані, звалені на купу,

актові книги зберігалися без загального покажчика2.

Тяжкий стан архівів у Правобережній Україні у 1-й половині 19 ст. пояснює

важливість роботи комісії щодо створення особливого архівосховища у Києві для

зберігання актових книг і використання їх у наукових цілях. Ідея створення Архіву

давніх актових книг знайшла підтримку у місцевої адміністрації, зокрема у генерал-

губернатора Д.Г.Бібікова, бо ця ідея не розходилася з політичними намірами

російського уряду в Україні, яку розглядали Південно-Західним краєм імперії.

У 1852 р. було видано закон про заснування Центрального архіву в Києві і

передання до нього актових книг. На подібних засадах створювалися архіви у Вільно та

у Вітебську. До центральних архівів західних губерній мали передаватися актові книги

до 1799 р. включно. Центральний архів давніх актів у Києві був у відомстві

Міністерства народної освіти під безпосереднім управлінням попечителя учбового

округу через правління Університету Святого Володимира. Штат архіву складався з

завідувача, двох помічників і архівного служителя. Роботу архіву, крім охорони

документів, проводили у двох напрямах – адміністративно-юридичному – видача

завірених витягів з актових книг і науковому – складання каталогів і описів.

До архіву було звезено 5883 актові книги і 454979 окремих документів.

Величезна колекція архівного матеріалу, що зберігалася в Центральному архіві давніх

актів у Києві, стала основою для археографічного опрацювання і видання унікальної

серії – “Архив Юго-Западной России”. З Центральним архівом давніх актів у Києві

тісно пов'язана наукова діяльність видатних істориків України – В.Антоновича,

О.Левицького, І.Каманіна, М.Владимирського-Буданова, М.Довнар-Запольського.

7.2 Створення Харківського історичного архіву

Центром зосередження документів адміністративно-господарських, судових і

фінансових установ Лівобережної і Слобідської України 17-19 ст. став Харківський

історичний архів. Його створення пов'язане безпосередньо з діяльністю Харківського

історико-філологічного товариства (ХІФТ) при Харківському університеті. Метою

Товариства, як вказувалося в його статуті, затвердженому міністром народної освіти 24

грудня 1876 р., було сприяння розвитку і розповсюдженню історичних і філологічних

знань. Для досягнення цієї мети Товариство піклувалося про придбання археологічних

предметів та рукописів. Рукописи і книги складали його бібліотеку. В процесі

діяльності ХIФТ виникла необхідність організації архіву для зберігання зібраних

документів. Ним став створений у 1880 р. при Харківському університеті Історичний

архів. Очолював його завідувач, завданням якого було зберігання, поповнення і

1 Сборник материалов, относящихся к архивной части в России. Т. II. — Пг., 1917. – С. 191.

2 ЦДІАК України, ф. 442, оп. 152, спр. 232, ч. І, арк. 89 зв.

розроблення документів, складання і видання описів і систематичних покажчиків.

Завідувач засвідчував і офіційні довідки, які видавав архів1. При архіві була посада

архіваріуса, якого вибирали за рекомендацією завідувача.

З ініціативи ХІФТ у 1880 р. до Харкова перевезли архів Малоросійської колегії,

який зберігався в архіві Чернігівського губернського правління. Архівні документи

Колегії, які складали основу Харківського історичного архіву, впорядкували, описали

архіваріуси та архівісти-аматори під керівництвом Д.Багалія. Матеріали архіву почали

залучатися до наукового обігу.

У 1886 р. правління Харківського університету просило виділити кошти на

перевезення справ Новгород-Сіверського повітового поліцейського правління і

колишнього Новгород-Сіверського намісництва.

Харківський історичний архів став зосереджувати розпорошені документи

Старої Гетьманщини. Так, до Харкова було передано справи Малоросійської колегії,

які зберігалися в архіві Полтавського губернського правління. Частина архіву

Малоросійської колегії потрапила до Полтави в 1802 р. (з утворенням Малоросійської

Полтавської губернії) з Катеринослава та Чернігова, куди в свій час внаслідок

адміністративних реформ надходили документи “Генеральной Малороссийской

архивы”.

Другим важливим комплексом документів у Харківському історичному архіві був

відділ Харківсько-Слобідський, який поповнювався матеріалами Слобожанщини.

Слобідська Україна, яка особливо активно заселялася після визвольної війни

українського народу, мала специфічний адміністративне-політичний устрій.

Територію Слобожанщини було поділено на п'ять полісів: Ізюмський,

Охтирський, Острогозький, Сумський і Харківський, якими відав Білгородський

розряд, а з 1668 р. – Посольський приказ у Москві. У полкових ратушах

зосереджувалося адміністративне управління і суд. З 1700 р. слобідські полки

підлягали командирові української армії. З 1726 р. Слобожанщина перебувала у

віданні Військової колегії. У 1764 р. утворено Слобідсько-Українську губернію,

яка поділялася на п'ять провінцій з центром у Харкові, де і