бути скавчання (вищання) молодих особин, виття різної сили та діапазону у дорослих та переярків. Звукові сигнали вовків мають своєрідну сезонну динаміку. У період виведення потомства вовки не виють зовсім (у цей період хижаки взагалі намагаються не виказати свого місцеперебування, навіть припиняють перемішуватися по дорогах). Згодом, змужнілий молодняк активно спілкується з дорослими особинами за допомогою голосових проявів. Голосова активність дещо вщухає на початку мандрівного періоду. Восени активність виття зростає, досягає максимуму у кінці осені - на початку зими. Взимку вовки виють часто і регулярно. Інтенсивність виття знову зменшується на початку виводкового періоду.
В Карпатах вовк, екологічно дуже пластичний. Ця його особливість, а також зростаюча синантропізація (пристосування частини популяції до людини) допомагає хижакам виживати. Він легко змінює характер живлення (зміна раціону від диких до свійських тварин), збільшує інтенсивність мандрівок змінює структуру зграї за рахунок «не територіальних» особин тощо. В останніх сезонність живлення більш виражена, влітку залюбки їдять чорницю, виноград, кавуни та іншу рослинну їжу. Вони найчастіше відвідують смітники, знаходять залишки загиблих тварин, і через підвищену активність найбільш небезпечні для людини. Крім того не територіальні особини відіграють роль розвідників нових кормових районів. Такі вовки першими знаходять випущених у мисливські угіддя, з метою акліматизації, ланей чи оленів. В Карпатах вовкам притаманні постійні маршрути переміщення та періодичність (3-6 днів), появи на них звірів, в залежності від розміру мисливського району сім'ї. Протяжність мандрівних маршрутів «не територіальних» одинаків може бути значно більшою.
Найраціональнішим способом обліку є проведення одночасного (в межах окремого мисливського господарства, адміністративного району, області) зимового маршрутного обліку за слідами з обов'язковим стежкуванням вовчих слідів до візуального виявлення звірів, підняття їх з місця денного відпочинку або виходу на сліди сусідніх обліковців. Дотримання цієї вимоги істотно зменшує ймовірність подвійного обліку звірів. Термін проведення одночасних обліків встановлюється таким чином, щоб їх результати увійшли до щорічної статистичної звітності за формою 2 - ТП (мисливство).
У процесі одночасних обліків кожним обліковцем заповнюється картка польової інвентаризації вовків і здається районному мисливствознавцю, який проводить узагальнення матеріалів у межах району. В межах кожного мисливського господарства проводиться узагальнення результатів обліків за спеціальною формою, в якій зазначають: назву господарства, рік обліку, кількість добутих вовків (за віком і статтю), місце відстрілу (відлову); кількість знайдених виводків і вовченят у них; місце знаходження лігва, а також хижаків пальці озброєні гострими кігтями. Півкулі головного мозку мають багато звивин і борозен, що зумовлено високим рівнем нервової діяльності й складною поведінкою. Серед хижаків є моногами (живуть парами, самець і самиця спільно виховують малят) і полігами (самець спаровується з кількома самицями, малят виховує тільки самиця) . Залежно від виду народжують від 1-2 до 17-18 сліпих і безпорадних малят.
Добувають хижаків заради хутра, з цією ж метою деяких з них (лисицю, песця, норку та ін.) розводять на звірофермах [4].
Лісових звірів люди бачать не часто. Навіть якщо людина йде лісом обережно, намагається не шуміти, звірі виявляють її присутність значно раніше, ніж вона їх побачить або почує. Нічого дивного в цьому немає, тварини мають більш гострий слух, ніж люди. Лось, наприклад, може чути людину за 1 км, ведмідь мисливця, що йде проти вітру — за 200 м, рись вловлювала звук свистка за 4,5 км, козуля на шелест сторінок зошита в руках спостерігача реагує за 100 м. Мисливця на відкритому місці вона бачить за 2 км, а в рідколіссі за 500 м. За 1 км чує шурхіт лише вовк, а за 50 м - шурхіт трави під ногами обережно крокуючої людини (людина такий звук чує на відстані 5 м) . Мисливці, імітуючи писк миші,приманюють лисицю за 150—200 м. Проте вона швидко усвідомлює, що тут щось не гаразд, очевидно, розрізняє голоси різних видів мишей.
Зачувши людину, звірі або втікають, або затаюються доки непроханий гість пройде мимо. Це одна з причин того, що людям рідше,ніж можна було б сподіватися, зустрічаються в лісі звірі [4].
Наблизитись до звіра легше, якщо не виявляти відкрито свого наміру, створити у тварини враження випадковості своїх дій: йти петляючи, уникати різких рухів, не зустрічатися з твариною поглядом.
Диких тварин виявити в лісі не так просто, а ось сліди їх життєдіяльності можна побачити на кожному кроці. Звичайно, не все ми вміємо й бачити, у ба-гатьох, як говорив знаменитий Дерсу Узала: "Очі є, а подивись— нема", проте поглянемо довкола.
Напрямок ходу тварини можна визначити за такою ознакою: з того боку, звідки вона прийшла, перед відбитками лапи чи копита тягнеться смужка вдавленого снігу, поступово смужка поглиблюється і переходить у відбиток. Інші загальновідомі деталі: в копитних відбиток передньої ноги більший і кругліший, ніж задньої, у ведмедя і борсука він коротший, у зайця — менший.
Ось іще один слід. Він схожий на собачий, але звідки б сюди прибігла собака? Відбитки лап трохи видовжені, стрічка їх спочатку тяглася рівно, потім раз по раз стала перериватися ямками. Все зрозуміло: бігла лисиця, зачула мишей під снігом, стрибок - і миша в зубах. Буває, звичайно, що стрибок — і мимо. До речі, писк миші лисиця здатна почути на відстані до 250 м,