навантаження на батьків-вихователів як у фізичному, так і психолого-педагогічному плані.
Кандидат на роль батька-вихователя має пройти експертну комісію, до якої входять спеціалісти (психологи, юристи, педагоги, лікарі). Останні оцінюють особистіші якості майбутнього вихователя, його здатність замінити батька не одній, а кільком дітям, як правило, обтяжених вадами розвитку, педагогічно занедбаних, які пережили втрату близьких тощо. Перевага надається сім'ям або одиноким громадянам, які мають досвід виховання дітей чи вже є на даний час опікунами або піклувальниками і сумлінно виконують свої обов'язки.
Укладання угоди між місцевими органами влади і батьками-вихователями накладає на представників обох сторін певні права та обов'язки. Так. орган виконавчої влади зобов'язаний виділяти кошти на утримання вихо-ванців, надавати всіляку допомогу сім'ї, виплачувати батькам-вихователям грошове утримання. Водночас представники органів виконавчої влади контролюють умови виховання, утримання дитини і, якщо вони не виконуються, мають право розірвати угоду з батьками-вихователями, якщо вони пору-шують норми угоди. Батьки-вихователі зобов'язані передусім виховувати прийомних дітей, піклуватися про їхнє здоров'я, розвиток. Вони повинні особисто виховувати неповнолітнього, якому заміняють батьків. Батьки-вихователі мають право також вимагати від місцевих органів влади дотримання вимог угоди.
Прийомні діти у дитячих будинках сімейного типу перебувають на повному державному утриманні. За дітьми-сиротами зберігається право на майно та житлову площу, яка їм належить, за їх збереження до повноліття дитини несуть відповідальність органи опіки та піклування. Таке нормативне врегулювання покликано полегшити проблему подальшого влаштування долі дитини після досягнення повноліття, оскільки вирішується проблема забезпечення житловою площею.
За прийомними дітьми зберігаються пільги, визначені законодавством для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.
Негативні аспекти соціалізації дітей у закладах інтернатного типу
1. Відсутність спілкування з біологічними батьками.
2. Деформація родинних зв'язків через важке минуле.
3. Дефіцит любові, ласки, уваги.
4. Вузьке коло спілкування через закритий колектив.
5. Випадки жорстокості з боку персоналу та вихованців.
6. Регламентація проведення часу.
7. Несформований образ "Я".
8. Підвищене почуття тривожності, орієнтація па ворожість соціуму.
9. Закомплексованість, емоційне незадоволення.
10. Відсутність соціальних навичок особистого життя.
11. Відсутність особистого простору (власної кімнати, місця, де можна усамітнитися).
12. Економічна депривація - діти не мають власних заощаджень і досвіду розпоряджатися грошима.
13. Постійне перебування у вузькому комунікативному просторі.
14. Відсутність власних речей (крім одягу та предметів особистої гігієни).
15. Ранні сексуальні зв'язки; випадки сексуального насилля.
16. Обмежені можливості у виборі професії.
17. Відсутність навичок вирішення власних проблем з офіційними структурами.
18. Соціальна незахищеність після виходу із закладів інтернатного типу.
Соціальне сирітство - явище, обумовлене ухиленням або відстороненням батьків від виконання батьківських обов'язків по відношенню до неповнолітньої дитини.
Соціальні сироти - це особлива група дітей, які внаслідок соціальних, економічних та морально-психологічних причин лишилися сиротами при живих батьках.
На сьогоднішній день в Україні не існує усталеного визначення щодо цієї категорії дітей. У пресі, періодичних виданнях, психолога-педагогічних ро-ботах, результатах соціологічних досліджень вживаються такі терміни, як:
> бездоглядні;
> бездомні;
> безпритульні;
> діти вулиці;
> діти, позбавлені батьківського піклування;
> соціальні сироти;
> неповнолітні групи ризику.
Дитячий Фонд ООН (ЮНІСЕФ) відносить до них:
> дітей, які не спілкуються з власними родинами і живуть у тимчасових сховищах;
> дітей, які підтримують контакт з сім'єю, але через бідність, різні види експлуатації та зловживань по відношенню до них проводять більшу частину дня, а інколи і ночі, на вулиці;
> дітей-вихованців інтернатів та притулків, які через різні причини втекли із них і перебувають на вулиці.
Це узагальнена характеристика "дітей вулиці", оскільки в залежності від соціально-економічних умов у країні ступінь маргіналізації має свої специфічні прояви.
Так, в країнах Латинської Америки, зокрема Бразилії, Аргентині, є певна кількість дітей, які живуть па вулиці і вчиняють переважну кількість асоціальних вчинків.
У країнах Європи дитяча безпритульність включає в себе не лише дітей, що не мають постійного житла. Так, у Бельгії розрізняють три групи "дітей вулиці": діти вулиць протягом більшої частини дня; діти, які жеб-ракують, працюють на вулиці; діти, котрі живуть вдома, але вулиця є середовищем їх постійного місцеперебування.
У Швеції дітей, що не контактують з батьками, проводять більшість часу в тимчасових приміщеннях та па вулиці, називають "покинутими".
В Італії стосовно дитячої безпритульності вживається термін "не-повнолітні групи ризику".
У Великобританії осіб вулиці залежно від віку називають "юні втікачі" - діти до 18 років, які пішли з дому чи виховної установи; "молоді бездомні" - особи, що не мають роботи та постійного місця проживання; "ті, що сплять на вулиці" - підлітки та молодь, що не мають постійного притулку, ночують під мостами та в різних місцях вуличних будівель.
У Греції, Туреччині, Угорщині, Хорватії "дітьми вулиці" називають переважно циганчат та дітей біженців.
Таким чином, з наведених прикладів можна зробити висновок про те, що в багатьох країнах існує соціальна проблема дітей, життєдіяльність яких у переважній більшості обумовлена умовами вулиці.
До "дітей вулиці" в Україні відносять такі групи неповнолітніх:
> безпритульні діти - діти, які не мають постійного місця проживання в зв'язку з втратою батьків, асоціальними формами поведінки дорослих у сім'ї, та діти, яких вигнали з дому батьки;
> бездоглядні діти - діти, які мають певне місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці в результаті матеріальної неспроможності опікунів (родичів, бабусь, дідусів); психічних розладів батьків; байдужого ставлення останніх до виховання дітей;
> діти-втікачі із виховних установ - діти, що зазнали психологічного, фізичного та сексуального насильства в закладах інтернатного тину та притулках;
> діти-втікачі з зовні благополучних сімей — діти з високим рівнем конфліктності, патохарактерологічними особливостями, відхиленнями у психічному та особистісному розвитку;
> діти, що за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на