Який народ такий і влада?

Давно доведено, що рівень життя народу, стан його соціального захисту економічної та політичної незалежності держави, залежить від інтелектуального потенціалу нації. І в першу чергу – керівної державної еліти. Наскільки ця теза стара і заяложена, настільки ж, в усі часи, і актуальна. Особливо для новоутворених держав.

Це з одної сторони. А з другої, теж давно смакується народна приповідка: який народ – така і влада. Чи так воно? Коли і яким чином він може впливати на владу?

На жаль, сьогодні, його можливості обмежені як зі сторони судочинства так і масмедіа.

Єдине, що народ може – це один раз в чотири роки обирати депутатів різних рівнів. І наші виборці чудово розуміють можливість таких історично рідкісних акцій. Наділені природним відчуттям добра і зла вони, з почуттям глибокої відповідальності, делегують свою майбутню долю конкретному претендентові на високу виборну державну посаду.

Але отримавши мандат, а з ним і певні повноваження та привілеї, деякі депутати вже починають діяти від імені народу. Часто-густо, маніпулюючи його довір’ям як у власних інтересах, так і в інтересах окремого лобістського угрупування. Буває і так, що вибір народу не співпадає з сповіданнями можновладців. І тоді вже вони піддають сумнівну підготовленість виборців вирішувати державні проблеми на “належному” рівні.

Прикладом може слугувати процес обговорення президентської ініціативи конституційних реформ. Коли ще на, самому, початку Верховна Рада (ВР), лише дещо “пригальмувала” цю ініціативу, то зразу ж появився проект Всеукраїнського громадського форуму: “За політичну реформу”. Вже й на адресу Президента України схвальні рішення, народної підтримки, полетіли…

Як раптом, тут, на зміну цьому проекту, викотився – інший. Поскільки в ньому вже була прорахована можливість обрання президента парламентом, то і народна підтримка стала зайвою. А ігнорування пропозицій, щодо проведення Всенародного референдуму, з приводу способів обрання Президента України, наглядно ілюструє ступінь пошанівку ВР свого ж кревного дітища – Конституції України; ст.5, якої наголошує, що “…єдиним джерелом влади – є народ”.

Де ж тоді, цьому, народу шукати ті ознаки правової політики держави про які так натужно твердять наші політики, делеговані на різні міжнародні форуми?

Наведені тут факти свідчать про те, що коли владі вдається зробити все те, чого вона лише забагне, то про народ – ніхто і не згадує. Але якщо тільки–но вискочить якась заковика, то тут уже з неабияким лементом посилаються на думку найвищого Суверена Верховної Влади – Народ.

Мені, як безпосередньому, пересічному суб’єктивному носію цієї суверенності, весь оцей політ реформаторський галас видається, поки що, абсолютно безпідставною витівкою, непотрібною народу.

Адже в державі вже закладено органічну кристалічну решітку конституційної влади, потенційні можливості якої, ще ніхто не збирався і як засвідчує життя, ніхто і не збирається використовувати. Бо такий розклад сил, очевидно, когось не влаштовує.

Якої, наприклад радикальної думки народу потрібно для того, щоб прийняти закони про парламент, Кабінет Міністрів, чи службу Президента України і тим самим розмежувати їх владні функції? Чи можна без такого розмежування створити, наприклад, ефективно діючий закон про місцеве самоврядування, який забезпечував би оптимальне функціонування “сильних нижчих органів” про які так мріє Президент Л.Кучма, у своєму посланні з нагоди дня місцевого самоврядування.

Про які сильні нижчі органи можна говорити сьогодні, коли структура державного управління ще на тринадцятому році незалежності держави, дублюється? А формування інституту судночинства, відповідно до Закону України “Про судоустрій” теж не завершено.

Звідси напрошується висновок, що ця політреформа, яка всіма можливими адміністративними потугами пресується через конституційне сито, або й поза ним, як це не прикро, не спрямована на наповнення існуючого конституційного каркасу українським національним змістом: новими законодавчими зв’язками – стінами, щоб захистити його “каркас” від кон’юктурних, необгрунтованих “векторних вітрів”, а переслідує подальші, сумнівні експерименти по забивці нових “будівельних” палей.

Хіба внаслідок таких експериментів збільшиться зайнятість населення, чи розшириться податкова база, як основа добробуту народу?

Чи може влада про народ уже не дбає?

Судіть самі. Широко розрекламована пенсійна реформа лише підтверджує, що основні зусилля влади, поки що, спрямовані на підвищення ролі силових структур та органів державної влади.

Ось приклад. Пенсіонери, дитинство, яких понівечила війна, а після війни влада їх як цуциків відловлювала по селах Західної України і посилала на відновлення шахт Донбасу; які потім чудом прорвавшись у нормальне життя, навіть займали керівні посади, при стажі роботи біля 50 років отримують (250-260 грн.) в два рази меншу пенсію, ніж найменш кваліфікований бувший держслужбовець, що кладе в свій гаманець – 600 грн. (за інформацією р/ст “Свобода” після останнього підвищення пенсій, бувші держслужбовці отримують 600 – 3600 грн.). Яку ж соціо-економічну фантазію треба мати, щоб додуматись до таких перекосів?

Схоже на те, що в складі нашої керівної еліти є чимало функціонерів, які вважають, що шляхом концентрації влади, з метою якомога довшого збереження розподільчих функцій, їм вдасться заручитись широкою підтримкою народу. А дарма. Бо ні держава, ні тим більше народ від цього особливого зиску не мають. Тому і не дивно, що як народ так і влада живуть собі різним життям і сповідують різні інтереси: хто – нажитись, а хто – вижити.

В той же час світовий досвід показує, що міцною, соціально зорієнтованою, може вважатись лише та держава, яка опирається на оптимальні закони та відпрацьовані механізми їх впровадження і застосування.

Чи володіє Україна такими законами? Із