А скільки законів ще треба прийняти, хоча би для того, щоб засвітити “потойбічну” економіку, чи запустити ринок землі – одному Богу відомо.

На недосконалість окремих законодавчих актів вказує і велика кількість звернень до Конституційного Суду з приводу їх неоднозначного тлумачення.

Наведені факти, свідчать про те, що наш парламент все ще переживає, так званий кантівський стан підлітковості, бо ще не став тією провідною генеруючою установою, яка бере на себе моральну відповідальність перед суспільством за результати функціонування своїх “законних” розробок.

Чому ж тоді дивуватись, що при такій якості законів, відсутності стратегічної економічної програми, наш парламент вкупі з виконавчою владою спустили економіку України на найнижчий щабель “варварства” (термін А.Сміта).

Але і це ще не все. Пам’ятається, що десь ще на початку літа Прем’єр-Міністр України, за дорученням Президента Л.Кучми, зобов’язався до осені минулого року розробити антикризову програму. Однак це зобов’язання не виконано. Очевидно так і не зумівши опанувати внутрішньодержавну ситуацію, уряд вхопився за банальну тезу: а може – закордон нам поможе. І підписав угоду про створення ЄЕП. А щоб зняти з себе відповідальність – він готовий, навіть, частину своїх державних повноважень передати якомусь наднаціональному утворенню.

Бузсумнівно, що проблеми тут є. І не мало. Але ж є і історичний людський досвід. Адже на протязі тривалих століть різні народи шукали, збирали, відбирали і оберігали лише найбільш раціональні і ефективні критерії свого самозабезпечення.

Ось вибір і поєднання таких критеріїв з наявними матеріальними ресурсами і формує надвелику суспільно-економічну задачу (творить законодавче поле) всіх без винятку парламентів сучасних держав, в залежності від внутрішніх і зовнішніх імпульсів розвитку суспільства.

Одначе виняткова відповідальність лягає на парламенти новоутворених незалежних держав з перехідною економікою, де додатково виникає проблема самоідентифікації як національної самобутності так і соціального устрою. Бо саме в цей період можливі всілякі прояви крайнощів, які несуть в собі заряд вибуховості, небезпечний для демократичного розвитку.

Прикладом таких крайнощів, які не сприяють згуртуванню нації, можуть вважатись донецькі події, з спробою поділу України на окремі підконтрольні впливові зони. По суті, підтримавши такий поділ, у своєму виступі на телебаченні, Прем’єр-Міністр України наочно продемонстрував реальний стан конституційного права громадян і партій на свободу волевиявлення у державі.

Ще більшим подразнювачем суспільства, може стати спроба ратифікації парламентом домовленостей по створенню ЄЕП. При цьому, непокоїть і практика перебирання коституційних функцій, при підписанні міжнародних договорів, одною гілкою влади без узгодження з парламентом.

Наведені вище, гіркі роздуми навіюють думку, що наша національна керівна еліта не справилась із взятими на себе обов’язками. Бо поки, що ще не навчилась управляти великими комплексними суспільно-економічними системами в масштабах держави.

Як тут не згадати застереження великого Каменяра, який в “…одвертому листі до галицької молодежи” писав: “…горе нам (народу), горе нашій нації, коли велика доба застає нас малими і неприготованими”.

З точки зору психології наукової творчості управляти такими системами спроможні лише неординарні особистості, формальна підготовленість яких адекватна рангові викладених проблем. Такі, наприклад, як народний депутат Ю.Кармазін.

Виступаючи з парламентської трибуни, при обговорені закону про вибори, окремі депутати, причому різних фракцій, зійшлися на тому, що СУТЬ ПОЛІТРЕФОРМИ ПОЛЯГАЄ В ЛІКВІДАЦІЇ БАЙДУЖОСТІ ТА БЕЗВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ВЛАДИ! Цю ж сентенцію наприкінці минулого року, підтвердив і Президент Л.Кучма. То ж, як бачимо, як в законодавчій, так і в виконавчих структурах всю оцю СУТЬ ПОЛІТРЕФОРМАТОРСЬКОЇ КАМПАНІЇ, на даному етапі, можна звести до необхідності створення ефективних ВИБОРЧИХ ЗАКОНІВ в межах діючого конституційного поля. Особисто я цілком і повністю підтримую таку розумну думку і вважаю, що саме сюди повинен бути спрямований весь політреформаторський інтелектуальний запал.

Яким же повинен бути закон про вибори народних депутатів?

Враховуючи реалії минулих парламентських виборів, опозиційні депутати вимагають прийняття закону на пропорційній основі. Але, знову ж таки, з точки зору психології творчості, формування списків лише партіями чи партійними блоками, на основі особистої відданості їх лідеру, або олігархічним зобов’язанням перед ним – не є переконливим.

Перш за все тому, що генералізація ідей по “стадному”, партійному принципу – малоефективна. Бо там де є диктат лідера або “масової людини”, там нема місця інтелектуальній, науково-обгрунтованій думці.

Де ж тоді вихід? Відомо, що на сьогодні структура жодної із партій належним чином не вкорінені в соціальну проблематику трудових колективів, особливо пов’язаних із наукою. Тому і не дивно, що найбільш підготовлені спеціалісти потрібні у парламенті,залишаються поза зоною впливу політичних та суспільно-економічних домагань політичних партій. А це значно звужує потенційні можливості впливу науки на процес законотворчості. Адже, сьогодні, досягнення науки в цілому, а особливо економічного та соціального прогнозування, по суті ігноруються.

Тому, з метою залучення в передвиборну кампанію, найбільш підготовлених спеціалістів та підбір кандидатів в депутати, могли б здійснювати своєрідні курії: структури академій, фундаментальних і галузевих наук, вчені ради академічних освітніх установ, місцеві структури союзу промисловців і підприємців, спілки фермерів і аграріїв, колегії суддів і адвокатів, молодіжні та жіночі громадські організації, профспілки.

Списки, підібраних таким чином кандидатур з короткою анотацією їх суспільно корисних доробок і надбань, повинні спрямовуватись для створення відповідної бази даних до окружних виборчих комісій. Кількість виборчих округів в державі повинна дорівнювати кількості місць у парламенті.

Володіючи такою базою пропозицій, окружні