виборчі комісії могли б, в присутності громадськості, організовувати публічні аукціони – конференції. На таких представницьких заходах кожен пошукач депутатського мандату мав би змогу оприлюднити свої життєві принципи та переконання, проілюструвати ідеї щодо законотворчого врегулювання проблем в найбільш вивченій ним галузі суспільно-економічної діяльності людей; задекларувати свою прихильність до певних політичних програм, розроблених відповідними політичними партіями.
При такому підході до висунення кандидатів суспільство позбулося би явно абсурдних сцен. Пам’ятається, під час попередніх виборів, на запитання, в якій галузі законотворчості Ви почуваєте себе найбільш підготовленим, солідний пошукач заявив:
Ну, я перш за все політик… Крім того, я навчаюсь на юридичному факультеті…
Використовуючи отакі специфічні “торги”, партійні функціонери могли б формувати списки своїх політичних партій по певному місцевому виборчому округу. Причому кількість осіб у таких партійних списках може не обмежуватись.
Природно, що голосування по місцевих округах повинно вестися за партійні списки. А це значить, що вибори депутатів будуть проводитись за модифікованою пропорційною системою.
Єдиним обраним депутатом по даному виборчому округу повинна вважатись ПЕРША особа того партійного списку, котрий на виборах набрав найбільшу кількість голосів. У випадку вибуття такого депутата, його місце у ВР повинен зайняти другий (наступний) номер того ж партійного списку.
Таким чином, обраний на пропорційній основі депутат має всі підстави вважатись мажоритарником. І разом із своєю партією повинен нести безпосередню відповідальність за добробут свого виборчого округу. В цілому по державі депутати обрані за партійними списками певної конкретної партії, повинні утворювати її фракцію у ВР.
Перехід депутатів із фракції в фракцію має бути заборонений. Бо торгувати людським довір’ям, яке ще, слава Богу, не приватизується – аморально. До того ж більшість депутатів напевно ще пам’ятає як радянська пропаганда поносила лідера британських консерваторів У.Черчіля, коли він, за свою довголітню політичну кар’єру, лише один раз переметнувся в стан лібералів.
Новий закон повинен передбачати формування виборчих комісій виключно із числа представників політичних партій, зареєстрованих в даному регіоні. При цьому можливість втручання адмінресурсу в їх роботу, повинна бути зведена до мінімуму.
Новий закон про вибори повинен передбачати лише бюджетне фінансування затрат на вибори. Причому кошти мають виділятись не політичним партіям за якісь минулі, символічні заслуги, а безпосередньо виборчим округам. А вже виборчий округ, із свого лімітного виборчого фонду, повинен фінансувати ті партії, які зареєстрували свої партійні списки в даному виборчому окрузі. Фінансування всіх зареєстрованих партійних списків має бути рівним і не залежати від кількості осіб, вписаних у них.
Думається, що така схема фінансування виборів забезпечить прозорість в розподілі бюджетних коштів і спростить потребу контролю за їх використанням.
Попри новий закон про вибори, потрібно переглянути пільги для депутатів. З метою девальвації меркантильної привабливості депутатського статусу, необхідно максимально стимулювати їх повернення на попереднє місце проживання, в свій виборчий округ – до своїх “бензоколонок”, а не на постійну осілість в столиці.
Справа від цього лише виграє. Бо у справжнього спеціаліста, який відчуває потребу реалізувати себе на ниві законотворчості ( в зв’язку з цим закони не повинні бути безіменними), моральне задоволення завжди превалює над матеріальним. Прикладом тому – сотні вчених, винахідників, які задля реального втілення в життя своїх ідей, жертвували не тільки своїм майном, але й здоров’ям.
Нове законодавство повинно передбачати виключне право політичної фракції, яка виборола найбільше парламентських місць, на формування уряду. Не менш актуальним має стати і прийняття закону про опозицію у парламенті. Її права і обов’язки.
Як відомо, в умовах становлення нових держав, процес законотворчості носить масовий репродуктивний характер. В таких екстремальних умовах, з метою підвищення якості законопроектів, парламенту доцільно було б запозичити у наукових шкіл, усталені в науці схеми відтворення світових і вітчизняних науково-практичних надбань. В цих школах ріст знань та особливості їх накопичення ведуться, в основному, двома способами:
за рахунок вдосконалення структури, по мірі усвідомлення способів досягнення кінцевих результатів;
шляхом залучення в процес наукової (читай законотворчої) діяльності потрібних творчих утворень, які склались в інших соціальних структурах.
То ж необхідною і достаньою підставою для формалізації структури парламенту повинна стати партійна програма тієї фракції, яка сформувала уряд. Розробку кожного пріоритетного напрямку цієї програми повинна вести одна структурна група. Під такою групою розуміється “законотворче ядро”, в яке входять депутати різних спеціальностей, сполучених між собою певною структурою взаємовідносин і розподіленням обов’язків. Зформовані в науці такі групи, як мікроосередки творчості, дають основні об’єми приросту наукових знань.
Давно визначився і їх оптимальний склад. Практично доведено, що найбільш ефективно працює група в складі 5-7 чоловік. Бо вона легко приживається, діє тихо, уміло і продуктивно. Якщо ж у колективі збирається більше 10-15 чоловік, то він вже розпадається на окремі неформальні групи. І вплив керівника робіт на такі групи зменшується.
Враховуючи те, що крім законотворчої роботи, депутати виконують ще і представницькі та контролюючі функції, то чисельний склад груп доцільно обмежити числом 15. Само собою, що певна кількість споріднених груп могла б утворювати відповідні профільні комітети.
Поскільки процес законотворення нерідко перевищує термін депутатського скликання, то виникає потреба передачі інваріантних ідей від однієї депутатської формації до наступної. То тут міг би стати у пригоді, широковживаний в науці принцип перманентності, який передбачає спадкоємність і безперервність розробок. Але щоб повністю використати потенційні засади цієї перманентності нове законодавство повинно передбачати почергові вибори половини складу парламенту через кожну половину депутатського скликання. При цьому термін одного скликання доцільно збільшити до п’яти років.
Якщо ж