- Знаходження консенсусу щодо передбачень з приводу того, яким країна хоче бачити село (сільське господарство) на кінець обраного для розробки аг-рарної політики періоду в соціальному, економічному, демографічному, структур-ному, виробничому та іншому відношеннях. Без цього всі наступні розробки, а з ни-ми все те, що вважатиметься аграрною політикою, стануть переважно безпредмет-ними, формальними і нікого ні до чого не зобов'язуватимуть. Складність розв'язання цієї проблеми, крім усього іншого, полягатиме в необхідності знати те, як і з яким результатом розвиватиметься економіка країни взагалі в обраний для розробки аграрної політики період.

- Визначення пріоритетів розвитку аграрного сектора економіки. Вони мають бути визначені як стосовно аграрного сектора взагалі, так і його найважливі-ших складових. У кожному випадку вони будуть свої, проте всі вони, умовно кажучи, матимуть над собою пріоритет соціального розвитку в його найсучаснішому розумінні. У найбільш загальному прикладному відношенні він має розглядатися як первинність інтересів зайнятих в аграрній сфері й похідному від них характері дер-жавних інтересів. Це не означає недооцінку інтересів держави чи протиставлення їм інтересів громадян, в виключно як те, що владні структури країни зможуть забезпе-чити агропродовольчі інтереси держави лише шляхом створення умов, які в першу чергу забезпечуватимуть інтереси зайнятих в аграрній сфері, передусім селян.

5.Розробка новітньої аграрної політики має базуватися на принципах досягнення в результаті її здійснення визначених для неї кінцевих результатів

У практичному відношенні це означає обгрунтування в ній найважливіших кількіс-них, структурних і якісних показників, які передбачається досягти на кінець строку її дії, з одночасним визначенням етапів і найважливіших механізмів їх досягнення. Знання кінцевої мети, напрямів, шляхів і способів її досягнення має стати однією з найважливіших передумов дієвості аграрної політики і забезпечення відповідальності визначених для цього структур (осіб).

6. Обов'язковими при розробці новітньої аграрної політики мають стати варіантні підходи (розрахунки)

Незалежно від того, скільки вихідних положень буде закладено в нову (новітню аграрну політику, всі вони повинні мати кілька варіантів (щонайменше два) їх сутності й засад практичного втілення з тим, щоб шляхом експертних оцінок обрати най більш прийнятний для даних умов. Шляхом "накладання" варіантів кожного вихідного положення на інші можна буде обрати їх сукупність і побудувати на основі їх взаємопереплетіння максимально наближений до оптимуму (до ідеалу) варіант нової (новітньої) аграрної політики. Безваріантний характер розробки з самого початку означатиме її недосконалість за формою, сутністю і результативністю.

7. Всебічне відпрацювання управлінського (кадрово-управлінського) забезпечення практичного втілення новітньої аграрної політики на основі побудови надійної кадрово-управлінської вертикалі

За останні роки у цьому відношенні допущені настільки великі прорахунки, помилки і втрати, що розв'язувати цю проблему прийдеться якщо не з нуля, то близьке до цього. За відносний взірець може бути взяте в адаптованому до сучасних умов вигляді все те найкраще, що мало місце у цьому відношенні у радянські часи. Визначальним тут має стати те, що кадрово-управлінський ресурс є найпотужнішим з усіх інших ресурсів, здатний сформувати їх, запустити в дію і забезпечити ефективне функціонування.

8. Державне управління розробкою і практичним втіленням новітньої аграрної політики

У цілому відношенні має бути чітко визначено, що відповідальність за її законодавче забезпечення повинно бути покладене на Верховну Раду, за її розробку і організацію практичної реалізації — на Кабінет Міністрів та Мінагрополітики. Президент України (його адміністрація) мають самоусунулись від видання актів, які б у будь-якій мірі набували сутності законодавчих або прирівнювались до них. Ідеї і погляди, які зароджуються у цій структурі, повинні реалізовуватися відповідними актами Вер-ховної Ради і Кабінету Міністрів.

9. Надзвичайно велика складність розробки новітньої аграрної політики має орієнтувати на те, що будь-які спроби її форсованого опрацювання можуть закінчитися (закінчаться) черговою невдачею побудови реальної стратегічно орієнтованої аграрної політики

Якщо країна тривалий час жила, не маючи її, то виправданим може виявитись її розробка, хоч і дещо пізніше (але без надмірного затягування), проте на достатньо високому науково-прикладному рівні. Від цього може бути одержано великий ви-граш. Вона виграє також від залучення до її розробки наукових колективів і най-більш підготовлених для цього управлінців з відповідних державних служб.

Деформація аграрних відносин в Україні в 30-х ороках минулого століття.

В книзі „Аграрна історія України” Панченко П.П., Шмарчук В.А., зокрема пишуть: „Історію колективізації селянського господарства не можна розглядати як „білу пляму”. За шість десятиріч нагромадилося надзвичайно багато різноманітної літератури, в тому числі десятки документальних збірників. Однак її наукова цінність невелика. Факти завжди відбиралися і фальсифікувалися, більшість з них замовчувалася. Без перебільшення можна сказати, що, по суті, колективізація з її спустошливими наслідками стала однією з найтрагічніших сторінок в українській історії. Це була так звана друга революція, яка супроводжувалася такою жорстокістю і свавіллям, що її можна назвати не інакше як війною сталінського режиму проти селянства” [26, с.161]. Витримуючи тон і зміст сказаного, можна лише зауважити, що з чисто наукової точки зору розглядати питання колективізації сільського господарства в нашій країні в 30-х роках минулого століття немає потреби. По суті, „сталінська політика ґрунтувалася на класовому аналізі, якому бракувало здорового глузду. З економічного погляду ця політика була руйнівною, бо призводила до ліквідації найздібніших виробників сільськогосподарської продукції”[15, с.153]. Така оцінка,