Одна дівчина розповідає звичайну історію про свою середняцьку родину, що мала коня, корову, телицю, п'ять овець і кілька свиней у селі Покровна на Україні, її батько не хотів іти до колгоспу. Від нього зажадали зерно, якого він не мав, і тоді «цілий тиждень вони не давали батькові спати, били його палицями й наганами, доки його тіло опухло й стало синьо-чорне». Коли батька звільнили, він мусив зарізати свиню й, залишивши трохи . м'яса для родини, продати решту в місті, щоб купити хліба. Нарешті службовець ОДПУ, голова сільської Ради і ще кілька осіб прийшли до хати, описали майно і конфіскували геть усе, включаючи й решту худоби. Батька, матір, старшого брата з немовлям, двох малих сестер замкнули на ніч у сільській церкві, а наступного дня повели на станцію і посадили в один з вагонів для худоби. З таких вагонів складався увесь поїзд. Незабаром поїзд рушив. Під Харковом він зупинився, і один з охоронців дозволив дівчаткам зійти, щоб роздобути десь для немовляти молока. В се-лянській оселі їм дали трохи хліба й молока, та коли вони повернулися, поїзд уже поїхав. Дівчатка разом блукали по селах як безпри-тульні. Коли їх спіймав на базарі міліціонер, вони загубили одна одну. Дівчинку, котра розповідала цю історію, прийняла одна селянсь-ка родина.

Отже, доля куркулів була неоднакова. Тих, кого зачислили до першої категорії як запек-лих класових ворогів, було заарештовано взимку 1929-1930 рр. Тоді в київських тюрмах щоночі розстрілювали по 70-120 чо-ловік. Один із в'язнів, заарештований за релігійну діяльність, розповів, що в Дніпро-петровській в'язниці ОДПУ в камері, розрахо-ваній на 25 душ, тримали аж 140; щоночі одного-двох в'язнів розстрілювали.

Один «куркуль», якого 1930 року кинули за грати в Полтаві, зазначив, що в камерах, розрахованих на 7 і 20 осіб, тримали відповід-но 36 і 83 в'язнів. Тюремний раціон коливався від 100 до 150 грамів чорного хліба на день. За таких умов існування з двох тисяч в'язнів щодня вмирали тридцятеро. Лікар завжди ставив діагноз «параліч серця».

Гіркою була доля родин в'язнів з українсь-кого села Великі Солонці. Коли в тому селі заарештували й забрали 52 чоловіків, їхніх дружин та дітей возами відвезли на піщаний берег річки Ворскли і залишили там . Колиш-ній член партії, активіст розповідає, як в одному селі Полтавської області з двотисячним населенням 64 родини розкуркулили в грудні 1929 року, а ще 20 сімей вигнали з їхніх осель, позбавивши права жити в селі. У березні вийшов наказ, який забороняв селянам допомагати розкуркуленим, і 300 з тих родин, в тому числі 36 дітей і 20 старих людей, прогнали аж за три милі до якихось печер, заборонивши повертатися назад. Деякі з них повтікали. А в квітні 1930 року тих, що залишилися, відправили на Далеку Північ.

А ось як описує становище виселених на пересильних пунктах один з російських письменників: «У маленькому пар-ку районного центру Вохрово лежали й поми-рали селяни з України. Трупи вранці то тут, то там стали звичним явищем. Приїжджала підвода, й лікарняний стайничий Абрам накладав на неї тіла померлих. Гинули не всі: багато вигнанців блукали запорошеними ву-личками, ледве переставляючи безкровні, сині, опухлі від водянки ноги, спиняючи на кожному перехожому свої благальні погля-ди... і не отримували у відповідь нічого. Місцеві жителі не мали чого їм дати - щоб дістати свою пайку хліба, вони щоночі ви-стоювали в черзі, чекаючи, доки відкриється хлібна крамниця».

Ставлення партії до того, що було заподіяно куркулям, з граничною відвертістю висловлено в творі, опублікованому в Москві 1934 ро-ку: «Ніхто з них ні в чому не завинив, але вони належали до класу, який був винен у всьому». Тут, як кажуть коментарі зайві.

ІІ. Реалії практики колективізації селянського господарства.

У свій час радянські історіографи дотримувалися погляду, що плани та дії ВКП(б) в галузі сільського господарства були «всебіч-но підготовленою програмою колективіза-ції». Але такої програми не існувало. Ніжите Сталін та його найближче ото-чення крок за кроком штовхали партію на розширення кампанії колективізації, не маючи для цього загальноприйнятого й обго-вореного плану, і водночас замовчували застереження економістів. Офіцій-ний погляд зводився ось до чого:

Колективізація сільського господарства бу-ла абсолютно необхідною. Об'єктивна си-туація на початку двадцятих років викликала потребу зробити поступки приватним госпо-дарствам. Це дало свої позитивні наслідки, але надалі приватна власність на селі стала гальмом у виробництві сільськогосподарської продукції. Виникла необхідність швидкого розвитку промисловості й усуспільнення сільського господарства. Головну перешкоду на шляху до цієї мети становили неефективні дрібні