Василь Гроссман зазначає, що „сільські комітети активістів включали найрізноманітні-ших людей: тих, хто вірив пропаганді, ненави-дів паразитів і був на боці найбідніших селян, і тих, хто використовував становище, що склалося, в своїх особистих цілях. Але біль-шість з них просто намагалися виконувати вказівки. Вони здатні були вбити рідних батьків, аби тільки виконати ту чи ту вказівку”

Добровільний характер колективізації був справжньою фікцією, оскільки місцеві органі-зації отримували накази згори, де зазначало-ся, скільки треба організувати колгоспів і скільки в них має бути членів.

Фіктивність добровільності вступу до кол-госпів підтверджувалася дивними й неодноз-начними заявами Політбюро та найближчого оточення Сталіна. Так, у січні 1930 року Каганович сказав, що всю діяльність, спрямо-вану на розвиток колгоспів, здійснювали «безпосередньо і виключно» люди партійного апарату.

Один селянин-бідняк з Полтавської області заявив: «Мій дід був кріпаком, але я, його внук, ніколи не буду кріпаком» . І справді, серед селян стало звичаєм звинувачувати ВКП(б) в запровадженні «другого кріпосного права». В офіційних звітах зазначається, що селяни-бідняки казали: «Ви зробили з нас кріпаків і навіть гірше».

Як писала «Правда», в одному українському селі, де колективізацію провели на зборах у повній мовчанці, юрба жінок заблокувала дорогу, коли прибули трактори, вигукуючи; "Радянська влада знову принесла нам кріпацтво!". В одному з нещодавніх радянсь-ких джерел наводяться такі слова, сказані селянами: «Ви хочете загнати нас у колгоспи, щоб ми стали вашими кріпаками». Ті селяни сприймали місцевих партійних керівників як «поміщиків». Такі настрої набули поширен-ня. Більшість селян і надалі відмовлялися вступати до колгоспів. Тих, хто особливо опирався колективізації, по одному заарештовували під різними приводами. Доходило і до повстань.

Таким було по-встання, що його придушила озброєна міліція в селах Градениці та Троїцьке в долині Дністра на Одещині. А збройний виступ селян у Чернігівській області навесні 1931 року, який охопив п'ять районів, органам влади вдалося придушити лише за допомогою військових підрозділів.

Повстання в Дніпропетровській області також поширилося на п'ять районів. Піхотна дивізія, розквартирована в Павлограді, відмовилася виступити проти повстанців і розпочала з ними переговори. Командира дивізії за-арештували, а для придушення повстання з інших регіонів стягнули загони міліції та підрозділи ОДПУ. Лише в селі Дмитрівка заарештували близько сотні людей. Загальна кількість заарештованих досягла кількох тисяч. Усіх їх били, деяких розстріляли, багатьох заслали в табори примусової праці.

Жителі кількох сіл Молдавської АРСР підняли повстання, розгромили міліцейську дільницю і завдали поразки місцевому підроз-ділові ОДПУ. Подекуди навіть проголосили «радянську владу без комуністів». Селянські повстання спалахнули також у двох районах Херсонської області; е кількох районах Кам'янець-Подільської та Вінницької областей; у трьох районах Чернігівської області (там місцеві військові частини підтримали повстанців, тому довелося вводити в дію великі військові з’єднання ОДПУ); на Волині в Дніпропетровській області, де лейтенант Червоної Армії повів погано озброєних селян у бій проти військових підрозділів, що діяли при підтримці бронетанкових частин та авіації, і сам загинув. У всіх цих випадках власті масово розстрілювали повстанців, а їхні сім'ї депортували.

Є чимало відомостей про повстанські загони, в яких колишні антирадянські партиза-ни часів громадянської війни об'єднувалися з колишніми «червоними» партизанами й ут-ворювали ефективні бойові групи . За деякими свідченнями, 1930 року на Україні було 40 тисяч повстанців.

Як зазначив один із службовців ОДПУ, в деяких районах України і Північного Кавказу в боротьбі проти повстанців доводилося застосовувати військову авіацію. Особовий склад однієї з ескадриль відмовився бомбар-дувати козацькі станиці. Ескадрилью розфор-мували, а половину її особового складу було розстріляно. Ще в одному районі повстанці знищили цілий полк ОДПУ. Горезвісний Фріновський, тодішній начальник Прикордонних військ ОДП, який керував придушенням повстання, доповідав у Політбюро ЦК ВКП(б), що по ріках пливли тисячі трупів. Після цих повстань розстріляли десятки тисяч селян, сотні тисяч заслали в табори або депортували у віддалені райони країни.

Однак навіть порівняно мирний опір селян власті жорстоко придушували. Подорожуючи Радянським Союзом, І. Дойчер зустрівся з високопоставленим службовцем ОДПУ, і той сказав йому зі сльозами на очах: „Я, старий більшовик, боровся в підпіллі проти царя, а пізніше — на фронтах громадянської війни. Невже все це я робив для того, щоб тепер оточувати села кулеметами й наказувати своїм підлеглим стріляти в юрби селян? О ні, ні, ні!".

Арешти й розстріли під час збройного опору, як правило, супроводжувалися загаль-ним терором проти всіх запідозрених. Ра-дянський письменник Стаднюк змалював у своєму романі селянина, заарештованого за фальшивим звинуваченням в організації збройного повстання. У в'язниці йому радять підписати зізнання, як це зробили всі інші. Коли селянин каже, що він ні в чому не винен, йому відповідають, що й решта не винні. Він протестує:—

Але ж тоді мене розстріляють.—

Так. Зате не муситимуть.

Найбільшої шкоди завдавав інший, найпо-ширеніший спосіб опору селян новому поряд-ку - продаж ними (доки його не заборонили) власної худоби.