Стаття 23 Земельного кодексу України містить норми, спрямовані на забезпечення охорони сільськогосподарського земельного фонду України як основного засобу виробництва продовольчої та сировинної продукції.

Вимогу переважного надання земель, придатних для потреб сільського господарства, для потреб сільськогосподарсь-кого використання слід розглядати в агроґрунтознавчому та юридичному аспектах. З агроґрунтознавчого погляду пере-важна більшість території України, яка має ґрунтовий пок-рив, є придатною для сільськогосподарського використання. До складу таких земель входять не тільки землі сільськогос-подарського призначення, а й землі природоохоронного, оздо-ровчого, рекреаційного призначення. Землі лісового фонду також придатні для сільськогосподарського використання, якщо вирубати розташовані на них лісові насадження. Однак поширювати викладене у цій статті правило про переважне надання земель, придатних для потреб сільськогосподарсько-го використання, на всі землі, які в принципі придатні для сільськогосподарського використання, немає правових підстав. Адже вимогу ст. 23 про пріоритетність земель сільсько-господарського призначення слід розглядати у контексті ви-моги ст. 5 ЗК України, у якій закріплений принцип пріорите-ту вимог екологічної безпеки. Суть цього принципу полягає в тому, що землям, з якими пов'язано забезпечення екологіч-ної безпеки у сфері використання земельних ресурсів, - а до них належать землі природоохоронного, оздоровчого, рекреа-ційного призначення, землі лісового та водного фондів, — за-конодавство забезпечує статус земель, що особливо охороняю-ться. Отже, при застосуванні на практиці норм ст. 23 ЗК України вимогу переважного надання земель, придатних для потреб сільського господарства, для потреб сільськогосподар-ського використання, слід розглядати виключно у юридично-му аспекті. З юридичного погляду придатними для сільськогос-подарського використання є землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогоспо-дарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розмі-щення відповідної виробничої інфраструктури та призначені для цих цілей (ст. 22 ЗК України), тобто землі сільськогоспо-дарського призначення. Отже, вимогу переважного надання земель, придатних для потреб сільського господарства, для потреб сільськогосподарського використання слід розглядати як таку, що стосується тільки тих земель сільськогосподарсь-кого призначення, які перебувають у державній або комунальній власності і належать до земель запасу.

Однак це не означає, що для сільськогосподарських потреб не можуть надаватися й інші землі, наприклад, земельні ділянки несільськогосподарського призначення, які перебу-вають у державній чи комунальній власності. За рішенням відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування такі земельні ділянки можуть бути переведе-ні до складу земель сільськогосподарського призначення і на-дані для сільськогосподарського використання.

Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які згідно з цим Кодексом мають право приймати рішення про переведення земель несільськогосподарського призначення до складу земель сільськогосподарського при-значення, повинні керуватися даними державного земельного кадастру. Державний земельний кадастр містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількіс-ну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів (ст. 193 ЗК України). Використовуючи такі відомості, зокрема дані бонітування ґрунтів (ст. 199 ЗК України) та економічної оцінки земель (ст. 200 ЗК Украї-ни), зазначені органи влади оцінюють доцільність викорис-тання певної ділянки для потреб сільського господарства і приймають відповідне рішення.

На запобігання необґрунтованого вилучення земель сільськогосподарського призначення для несільськогосподарських потреб спрямована вимога, що міститься у п. 3 цієї статті. Однак дана вимога носить рекомендаційний характер. Стаття рекомендує органам виконавчої влади та органам місцево-го самоврядування надавати для потреб, не пов'язаних з веденням сільськогосподарського виробництва (для будівництва промислових підприємств, об'єктів житлово-комунального господарства, залізниць і автомобільних шляхів, ліній елект-ропередачі та зв'язку, магістральних трубопроводів тощо), переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогоспо-дарські угіддя гіршої якості. До несільськогосподарських угідь належать землі несільськогосподарського призначення, а також землі сільськогосподарського призначення, які вико-ристовуються як операційний базис (для розміщення госпо-дарських будівель, споруд тощо). До сільськогосподарських угідь гіршої якості належать угіддя, які мають нижчий бал бонітету (ст. 199 ЗК України) або нижчу економічну оцінку (ст. 200 ЗК України).

Лінійні об'єкти, до яких належать лінії електропередачі і зв'язку, нафто- та газопроводи та інші комунікації, щільно розташовані по всій території країни і займають велику сукупну площу земель. Проходячи через територію сільсько-господарських угідь, вони створюють незручності щодо використання технологічних сільськогосподарських машин при проведенні польових робіт.

ІІ Основні форми землекористування в Україні

2.1 Земель ні ділянки державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій

1. Державним і комунальним сільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям надаються зе-мельні ділянки із земель державної, і комунальної власності у постійне користування для науково-дослідних, навчаль-них цілей та ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

2. Державні і комунальні сільськогосподарські підпри-ємства, установи і організації можуть орендувати земельні ділянки, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб.

3. У разі ліквідації державного чи комунального під-приємства, установи, організації землі, які перебувають у їх постійному користуванні, за рішенням відповідного ор-гану виконавчої влади або органу місцевого самоврядуван-ня переводяться до земель запасу або надаються іншим громадянам та юридичним особам для використання за їх цільовим призначенням, а договори оренди земельних ділянок припиняються.

Земельні ділянки із земель державної і комунальної власно-сті надаються державним і комунальним сільськогосподарсь-ким підприємствам, установам та організаціям для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільське-господарського виробництва тільки у постійне користування.

Це обумовлено тим, що державні і комунальні сільськогосподарські підприємства, установи та організації є об'єктами права власності відповідно держави чи територіальної грома-ди села, селища чи міста. Тому все майно зазначених підпри-ємств, установ та