Як свідчить офіційна счатногикл, за часів панування Австро-Угорщини смертність в Галичині була дуже ви-сокою. Середня тривалість життя тут становила 27 років для чоловіків і 28,5 —для жінок.

Особливо високою була дитяча смертність. У 1899 р. у Косівському повіті зі ста новонароджених на пер-шому році життя померло 39,2 %, у Надвірнянському – 37 % 4. У с. Путилі на буковинській Гуцульщині з кожних 100 новонароджених вижи-вало на початку XX ст. лише 20 5.

За даними статистики, територія Карпат в XIX — першій третині XX ст. була постійно діючим вогнищем епі-демій. У пам'яті мешканців гуцуль-ського села Криворівня живе згадка про страшну епідемію чуми в середині

XIX ст., від якої померло більше поло-вини населення. Від епідемії тифу, що поширилась у 1923 р. на Гуцульщині, в кожному селі щоденно помирало 8—10 мешканців. Епідемія тривала півтора місяця, однак повітовий лікар жодного разу не з'явився6. Під час епідемії дизентерії, що спалахнула в 1932 p., лише в трьох повітах Гуцульщини — Коломийському, Косів-ському і Надвірнянському — зафіксо-вано 1555 смертних випадків

Але крім масових епідемій, часто причиною смерті були запалення леге-нів, грип та інші захворювання. З 2067 смертних випадків, зафіксова-них у 1931 р. у Косівському повіті, причиною 240 було запалення легенів, 162 — туберкульоз, 48 — інші легеневі захворювання, 47 — грип.

Медичне обслуговування населення було вкрай незадовільним. За даними офіційної статистики, в 1889 р. у Ко-сівському повіті один лікар припадав на 23173 чол., одна акушерка—на 543 жінку, у Надвірнянському один лікар — на 20013 чол., одна акушер-ка — на 541 жінку.

На Закарпатті в кінці XIX ст. на 20 000 чол. припадало 0,25 лікаря і З акушерки 10. В Сторожинецькому повіті на буковинській Гуцульщині на початку XX ст. на 12600 чол. припа-дав один лікар".

Отже, медичної допомоги практич-но не було. Тому населення змушене було звертатися до народних засобів. Більшість дорослих мешканців воло-діла тими чі іншими знаннями з на-родної медицини. Особливо цим від-значалися жінки. Вони не тільки зна-ли терапевтичні властивості рослин, а й те, коли і як їх збирати, суши-ти, зберігати, вміли приготовляти різноманітні мазі, відвари, настої тощо.

ультивування лікарських рослин любистку, нагідків, рути, конвалії, лі-лії у квітниках біля хати було загальнопоширеним явищем. У кожній хаті щороку заготовлявся запас лікарсько-го зілля.

Існувала в селах і така категорія «лікарів», до яких зверталися, коли

лікування домашніми засобами не давало результатів.

Спеціалістами жіночих та дитячих недуг виступали сільські баби-повитухи. Майже в кожному селі був і свій «хірург», чоловік чи жінка, що вміли справляти вивихи, давати раду при переломах.

Необхідний мінімум медичних знань мали ватаги, старші вівчарі, в обов'я-зок яких входило дбати про здоров'я пастухів, що ціле літо проводили на полонинах, випасаючи худобу, та лі-кувати в разі потреби худобу.

Та найбільшою популярністю кори-стувалися знахарі, «примівники», «баїльники», «мудрі». Народна уява гу-цулів відносила їх до категорії «не-простих людей», «земних богів», яких наділяла надприродною силою, здат-ністю приносити людині як добро, так і зло 12.

В деяких місцевостях Гуцульщини функції знахаря і примівника дещо відрізнялися І3. Знахар лікував зіллям, примівник — силою слова. До остан-нього зверталися тоді, коли знахар був безсилим допомогти. Однак на більшості території ці поняття були тотожними. Основна їх функція поля-гала у лікуванні людей і тварин, а способи і методи лікування відзна-чались певною індивідуальною специ-фікою і поєднували цілком раціональ-ні засоби з різними видами лікуваль-ної магії.

З особою знахаря, його діяльністю зв’язано було багато вірувань і повір'їв, більшість яких аналогічна віру-ванням мешканців інших місцевостей України та інших народів. Тут побуту-вали такі загальнопоширені погляди, як віра в можливість передачі зна-харського ремесла в спадщину від батька до сина, необхідність зберіга-ти своє вміння в таємниці, оскільки інакше знахар сам втратить силу і не зможе допомагати іншим, заборона замовляти в святкові дні, бо вважали це гріхом, тощо.

В деяких місцевостях Гуцульщини, як свідчать етнографічні записи по-чатку XX сі. та підтверджують су-часні польові матеріали, здатністю зціляти деякі недуги наділяли наймо-лодшу дитину — «мізина». Надприрод-ні властивості приписували і першій дитині («первісник»). На думку гуцу-лів «первісник» може бачити біду, «аридника» і всяку нечисту силу м.

Як і скрізь на Україні, серед знаха-рів розрізняли спеціалістів широкого профілю, які бралися за лікування буквально всіх недуг, і таких, що спе-ціалізувалися на одній або кількох хворобах. Одні «спалювали ружу», інші «заклинали кров», ще інші «за-мовляли від укушення гадюки». Цих останніх називали «гадєрами» чи «гадєрками». У народі ще жива пам'ять про знаменитих «гадєрів», що тільки їм відомими засобами зціляли людей і тварин від укусу гадюки. Основним з них була примівка «бай», яка у біль-шості випадків поєднувалася з іншими засобами, часто раціональними.

Поєднання двох начал — раціональ-ного та ірраціонального, що яскраво проступає в народній медичній прак-тиці багатьох народів, характерне не тільки для знахарської практики, а й для масового медичного досвіду. Воно знайшло вияв як в способах і методах народного лікування гуцулів, так і в поглядах народу на хвороби та їх при-чини.

Па думку відомого дослідника на-родної медицини М. Висоцького, при-чини захворювань в народній уяві поділяються на природні, видимі і зрозумілі народним масам і надпри-родні, виникнення яких незрозуміле і часто оточене таємницеюІ5. Зрозумі-лою була поява ран, вивихів і пере-ломів. Раціональними були пояснення причин захворювань